Дмитро Біленкін
Космічний бог
1. КОРАБЕЛЬ, ЩО ЗАЗНАВ КАТАСТРОФИ
Не вагаючись Полинов кинув у прорив туру. Кинджальний удар, точно націлений у сонячне сплетіння оборони супротивника.
Гюїсманс спохмурнів. Жовтими, мов у мумії, пальцями він із жалем торкнув короля. Мигцем поглянув на годинник.
— Чи не повернути дошку? — запропонував він.
— Щось ви рано сьогодні здаєтеся, любий патере.
Полинов летів на Марс пасажиром у надії відпочити дорогою від виснажливих обов’язків космічного психолога; він навіть не уявляв, наскільки втомливим виявиться для нього неробство на такому кораблі, як «Антіной». Якби не шахи, він і зовсім відчував би себе відступником серед веселості й розваг, якими тут убивали час.
— О, це здача з продовженням. Позаяк хто взяв меч, від меча і загине. Наразі вам подобається така діалектика, еге ж?
Кістляве обличчя патера розсунула посмішка. Посмішка-запрошення куточками губ. У Полинові ожила професійна цікавість.
— По-вашому, я людина з мечем?
— Ви також. Хто будує — той руйнує, чи не так? Але діалектика, якій ви поклоняєтеся, як ми — Богові, вона погубить вас.
— Та невже?!
Полинову стало весело. «Це в ньому, мабуть, також професійне, — подумав він. — Років із тридцять чоловік проповідував, не витримав, потягнуло на амвон, чи як іще там називається це місце…»
Він улаштував ноги зручніше, оглядів дівчину, що проходила через салон, — нічого, вродлива, — подумки підморгнув патерові.
— Звісно, погубить, — продовжував той, не відводячи погляду, — бо закон вашої діалектики гласить, що той, хто заперечує, приречений на заперечення. Ви заперечуєте нас, прийде хтось чи щось, і воно вчинить із вами так само.
— Можу поспівчувати, — кивнув Полинов. — Парафіяни не йдуть до храму, га? Що вдієш, історія — не шахи, її не переграєш.
— Але спіраль, і тому подорожній може повернутися до того місця, звідки він ішов.
— Ви сьогодні потребуєте розра…
Плавний поштовх хитнув столик. Декілька фігур упало, за скляними дверима салону хтось сахнувся, але все перекрив гуркіт джазу, й ламані тіні танцюючих знову попливли по склу.
— Потребуєте розради, — закінчив Полинов, нагинаючись і підбираючи з підлоги фігури. — Але софізми ніколи…
Він підняв голову. Співрозмовника не було. Гюїсманс зник беззвучно, мов кажан.
Білий король, що впав на стіл, тихенько покотився до краю — корабель непомітно для пасажирів гальмував. Полинов знизав плечима, впіймав короля, утряс шахи в шухляду й вийшов із салону.
Біля дверей із написом п’ятьма мовами «Рубка. Вхід заборонений» він позволікав. Музика доносилася й сюди, приглушена, проте все ще несамовита, стрибуча.
— Трин-трава, — сказав Полинов. — Бенкетуємо.
Пошарпані ритми музики осточортіли Полинову, й він укотре пожалкував, що зв’язався з цим фешенебельним лайнером, із його вимученим нескінченним святом.
У рубці було напівтемно, світляками тліли флуоресціюючі деталі шкал, над бездонним овалом оглядового екрану ворушилася синя павутина мнемографіків, розкидана по табло.
— Хто там? — недружньо запитав голос, і Полинов побачив Бергера. На грудях чергового пілота бовтався радіофон, комір форменої сорочки з золотими кометами був розстебнутий. — А, це ви, камраде… Здогадуюся, що вас занесло сюди. Ні, це не метеорний потік…
— Тоді що?
Бергер кивнув на екран. Другий пілот відсунувся. В чорній глибині серед нерухомих зірок спалахували позиційні вогники сигналів лиха.
— Хто?
- «Ван Ейк» якийсь. Не чули про такий?
— Ні, тепер надто багато кораблі. Але ви-бо мусите знати, чиї рейси…
— Це не рейсовий лайнер.
— Здається, ви маєте рацію, — вглядівся Полинов. — Розвідник. Але що з ним? Він гасить вогні!
На екрані залишилася лише одна червона зірочка.
— Аварія. Бережуть енергію.
— Радіо?
— Зона мовчання. Влетіли півгодини тому.
— Кепсько. Так бережуть енергію, що не можуть проблимати про характер аварії?
— Полетів ретроблок.
— Це серйозно.
— Куди серйозніше. Кажуть, що подробиці повідомлять на місці.
— Моя допомога не знадобиться? Раніше я був лікарем.
— Про жертви не повідомлялося. Ага, знову заблимали. Зараз відвалить їхня шлюпка.
— Може, краще нам…
— Як же! Старт нашої шлюпки почують пасажири.
— Ну то й що?
— Гм! Ви забули, який у нас пасажир? — Бергер уїдливо посміхнувся. — Дами, дізнавшись про аварію, чого доброго, валер’янки запросять.
Читать дальше