Дмитро Біленкін - Космічний бог

«Годі, не втрачай чуття міри, — сказав собі Полинов, — так не буде, ти це знаєш. Самими трупами пасажирів вони не обійдуться, будуть іще жертви. Невже ці бовдури не розуміють, яка міна цокає біля кожного з них? Хто розуміє, а хто й ні — ось у чому фокус… Чудово, цим треба зуміти скористатися. Цим потрібно скористатися хай там що».

Ось і прекрасно, а зараз спати. Зосередься на спогадах дитинства, це допомагає. Рублений будиночок, тепло нагрітої землі під босими ногами… Пил, м’який, мов подушка. Скрип неквапливого воза… Якби хтось шепнув йому тоді, що з ним буде, він би просто не зрозумів, цей смаглявий подряпаний хлопчина, Андрійко Полинов… До дідька, не думай про це, думай про хороше. Про те, як вони виходили ловити падаючі зірки… Не можна! Не можна згадувати небо, яким воно було колись. Немає більше на Землі хат, возів, босоногих хлоп’ят, котрі не підозрюють, що їх майбутнє міцно пов’язане з зірками. Відітнуте часом, безповоротне; вони — перше покоління, якому вже не дано повернутися в країну дитинства й знайти її незмінною. Вони народилися в світі, що змінювався надто швидко. Вони самі цьому сприяли як могли, задихаючись на бігу, мріючи про майбутнє, наздоганяючи його. Й безглуздо жалкувати, що їхнє коротке життя вміщало цілі епохи, зміни, що були раніше таланом декількох неквапливих століть. Вони побудували зовсім непоганий новий світ, і нема про що жаліти, не треба, не можна.

Скрикнула уві сні… Ні, не прокинулася. Молодість. Яка вона тепер? Він не завжди їх розуміє, молодих, а він зовсім не старий. Дивно, що молодість Кріс зрозуміла для нього. Адже їх розділяють роки, виховання, національність, погляди. Чи обставини прибрали лушпиння й відкрилося те вічне, постійне, що з’єднує покоління всіх куточків Землі? Мабуть, так.

Одначе він хороший. Бійці, герої в такій ситуації такими не бувають. Якщо вірити відповідним романам, звісно. Ті залізні; вони не втомлюються, вони діють, стріляють, перемагають. Їх не мучить безсоння, вони не роздумують над зв’язком поколінь, моральні проблеми вирішуються ними з завидною легкістю. Хотів би він зараз бути таким. Для того, щоб заснути хоча б.

Наступний день, проте, не приніс ув’язненим нічого нового. І наступний за ним також. Про них немов забули. Тричі зі сніданком, обідом і вечерею з’являвся хтось із бандитів. Завжди удвох, ні слова у відповідь на спроби Полинова розговорити їх. Телевізор вимкнули, й обоє полонених неначе опинилися на ненаселеному острові. Повне невідання, тиша й спокій, коли нерви напружені, пригнічували, й Полинов підозрював, що не турбують їх свідомо. Втім, його це не надто хвилювало: якщо космос чомусь і навчив його, то це вмінню чекати, не розслабляючись. Він тривожився лише за Кріс, але вона сама вгадала небезпеку раніше, ніж він сподівався, та так, як він і передбачити не міг.

— Здається, вони вирішили розлютити нас неробством, — випалила вона після того, як вони цілісіньку годину даремно обговорювали шанси на порятунок, уже починаючи повторюватися. — І я відчуваю… Не хочу більше чути про піратів. Їх немає. Треба придумати, як зробити, щоб я й ви про них забули. Ось.

Вона раптом спохмурніла. Полинов уже звик до миттєвої зміни виразу її обличчя, до швидких поворотів її настрою, але зараз на нього впритул дивилася незнайома дикунка, перелякана несподіваною думкою.

— Звісно… — насилу промовила вона, — я чула, найпростіше, коли ми… коли нас… Ну, щоб я обняла вас! Не можу… Ну, розумієте… без… без усього… Дурепа, я ж знаю, завтра й цього може не бути, багато хто й просто так це робить, подруги з мене сміялися ще там, на Землі, але… але…

— Дурненька, — тихо сказав Полинов, — дурненька… — Йому закортіло погладити дівчину, як гладять плачучу дитину, але він боявся встати, щоби не злякати її. — Викинь із голови цю каламуть. Ніколи не можна робити того, чого не хочеш, ніколи, навіть якщо це здається потрібним, навіть коли обставини беруть за горло, навіть якщо переконаєш себе… Зле виходить. А ми ще житимемо довго, на зло всьому. Я знаю, в мене так було, коли…

І він зненацька для себе почав розповідати те, що він не розповідав нікому: те, як було з ним одного разу, коли двоє чекали неминучої, здавалося, смерті, а він був молодий; те, що він потім згадував із соромом, хоча ніхто ні в чому не зміг би його звинуватити, навіть, якби бажав. Ніхто, крім совісті. Кріс слухала — уважно, звільнено, киваючи головою. Відтак полегшено сказала:

— Я гадала, лише зі мною таке… Боялася, що не зрозумієш і скажеш: «от дурепа».