Дмитро Біленкін - Космічний бог

— Всі гадають, що лише з ними буває таке, — зітхнув Полинов, заспокоюючись, — тільки не всі чинять однаково. Деякі беруть мідь замість золота зі страху, що золота не буде. А потім буває пізно. І я встиг частинку себе розміняти ось так… Знаєш, Кріс, — вихопилося в нього, — коли я в твої роки читав великих письменників, по-справжньому великих, зображені ними страждання душі іноді жахали мене, іноді викликали подив, іноді забавляли. Але я не відчував своєї близькості до них. Мучиться Гамлет. Цікаво, але який стосунок це має до мене? Адже це було давно і з іншими, зараз не ті часи, та й я не Гамлет. Я так думав щиросердо й, знаєш, це відчуття моєї відчуженості від душевних мук інших підносило мене. Я зверху вниз дивився на всіх цих гамлетів, донкіхотів, карамазових. Не знаю, чого тут було більше: інстинкту, що оберігає від ураз, моральної сліпоти чи бажання бути невразливим. Ти розумієш?

— Здається. — Кріс задумалася, неуважно скубаючи пасмо волосся. — Ні, не зовсім. Не хочу, щоб життя було таким, як у цих книгах. Так переживати — це моторошно!

— Наше становище не менш моторошне.

— Але ж ми не страждаємо так… ну, як у Достоєвського…

— Можливо, тому, що ми простіші, примітивніші, залізобетонніші, ніж у Достоєвського? Чи цілісніші?

— Не знаю… Все це так складно й важко. Я б не могла так. Читаючи Достоєвського, я радію, що це не зі мною. Я егоїстка?

— Ні, далебі, тут не те.

— А що ж?

— Я й сам себе питаю: що ж? Я ось майже впевнений, що ватажок наших піратів читав великих письменників. А він негідник і вбивця. Й він не людина, тому що він не бачить себе в інших.

— Може, він поставився до літератури як до вигадки?

— Можливо, що для багатьох це рятівна думка. Що не література йде за життям, а життя за літературою. Так простіше й затишніше. Треба лише заборонити, знищити, спалити шкідливі книги, й життя негайно стане простим, ясним…

- І нелюдяним.

- І нелюдяним. Але першопричина не в цьому, а в загальному ладі виховання. В тому, який зв’язок об’єднує людей. У класових стосунках. Це основа.

— Класові стосунки? Це я розумію кепсько. Є хороші люди, є погані. Дурні й розумні. Люди з совістю й без. Багаті й бідні? Чим багаті — серцем, розумом, грошима? Це важливо.

— Звісно, важливо. Але поки є господарі, є раби, еге ж? Поки один може наказати другому «думай так, а не інакше, чини так, як я хочу», рабська психологія незламна, так?

— Я не люблю догм, а у вас усе розкладено по поличках: це правильно, це неправильно, це господар, це раб, це знищити, а те хай живе…

— Кріс, я забув, що у ваших коледжах вивчають курс «комунізму».

— Як ти можеш думати, що я вірю всіляким дурницям! — Очі Кріс люто зблиснули. — Це я сама так вважаю! Одна людина не рівна другій, немає цього в житті, немає, й поличок також немає, й досить про це, весь світ на цьому схибнувся! Чути не хочу!

«Так, — подумав Полинов, — найважче, щоб тебе розуміли правильно. Коли людина чує лише саму себе, тут і з’являються полички, скриньки, етикетки. Мов у аптеці: тут отрута, тут ліки… Ні, в аптеці знають, що будь-які ліки — це отрута, й отрута — ліки, все залежить від того, як, чим і в яких дозах користуватися. А ось він сказав очевидну річ, істину, й у відповідь обурення, повстання душі, такої близької йому, здавалося б. Кепський він психолог, усі ми нікчемні психологи, нам учитися й учитися, а ми замість цього поспішаємо навчати. Тому що нема коли, тому що треба поспішати, тому що інші вчителі не чекають — виходь на бій таким, який ти є, нічого іншого не залишається. Й, сумніваючись у своїх силах, борися, ніби сумніви тобі чужі, інакше всі побачать твою слабкість, і тоді — кінець».

- Їжачку, сховай голки, — прохально сказав Полинов.

Кріс фиркнула, посміхнулася, знову фиркнула й тепер уже розсміялася.

— Я казала, що в мене кепська вдача. — В її голосі чулася гордість. — Але я більше не буду їжачком, буду чемною дівчинкою. Розкажи про себе.

Вона підперла підборіддя кулачком.

«Не хочу її виховувати, — сказав собі Полинов. — Хочу дивитися, як вона супиться й сміється, як вона лежить, який молодий кожен її рух, яке безпосереднє й гарне все, що вона робить. Адже більше в житті у мене найпевніше нічого хорошого не буде. Взагалі нічого не буде. Зовсім».

Лежачи на спині й заплющивши очі, Полинов почав уголос згадувати. Він знову бачив злощасний марсіанський піщаний прибій, його обпалювали пломінкі урагани Венери, фантоми Меркурія знову танцювали за склом усюдихода, він знову тонув у жахливому болоті Терра Крочі. Він сам дивувався з того, що пережив, це здавалося неймовірним, він багато разів мав загинути, й ось же цілий, як не дивно.