Дмитро Біленкін - Космічний бог

У дзеркалі Полинов помітив Кріс. Дівчина підійшла беззвучно. Полинов змусив себе посміхнутися так, як потрібно. Мужня, впевнена посмішка старшого, котрий знає, як і що робити. Спокійна, підбадьорлива посмішка.

— Не треба! — раптом сказала Кріс. — Я… Я не хотіла… не хотіла образити…

Вона похнюпилася.

— Ну що ти, — безтурботно сказав Полинов.

— Я лише хотіла… — Вона звела голову і з викликом подивилася на Полинова. — Я хотіла сказати, що в нас більше немає вибору, що ми мусимо перемогти! Ось…

Полинов хотів щось сказати, але вчасно зрозумів, що говорити нічого не треба. Він простягнув руку, і Кріс довірливо вклала в неї свою.

Ув’язнення тривало. Ніхто не турбував Полинова ні як полоненого, ні як лікаря, лише охоронці, що приносили їжу, зробилися балакучішими чи то з нудьги, чи то через відміну наказу мовчати.

Найчастіше з’являлися двоє, немов підібрані навмисне за контрастом. Спочатку, загороджуючи собою дверну пройму, заходив біловолосий, білозубий англосакс: звичним поглядом зухвалих сірих очей він обнишпорював каюту й лише тоді пропускав навантаженого поставцями низькорослого чоловіка з обличчям смаглявим, мов обпалена глина, й так само безпристрасним, зімкнені густі брови надавали йому похмурого вигляду. Поки він ставив на стіл тарілки й мисочки, Грегорі — так звали білого гіганта — стояв біля входу, майже підпираючи головою стелю. Широко розставивши ноги, він недбало бавився лайтингом, немов ненавмисно наводячи дуло то на Полинова, то на Кріс. На метушливого темновидого Аміна він поглядав із неприхованим презирством, а якось, коли той упустив виделку й нахилився, ліниво наддав йому ногою під зад, так що той в’їхав під стіл. Це невимовно розвеселило Грегорі, але, вочевидь, зовсім не зачепило жертву.

Полинов користувався будь-якою нагодою, щоби розговорити цю дивну пару. Щодо Аміна успіх був невеликий. Здавалося, ніщо не турбувало, не хвилювало цього неписьменного затурканого селянина, немов вирваного з середньовіччя й чарівництвом перенесеного на ультрасучасний космічний лайнер. Ніщо, крім беззаперечного й точного виконання отриманого наказу.

Світ Грегорі був значно ширшим. Регочучи, той із задоволенням згадував неоколоніальні війни, в яких брав участь, незліченні шиночки, в яких пив, жер і кохав. Єдине, що його захоплювало на світі, - це він сам. Він пишався своїми м’язами, своїми пригодами, своєю безстрашністю й своєю жорстокістю так, що Кріс кипіла від обурення. Вона ніяк не могла збагнути, чому Полинов з охотою слухає всю цю мерзоту.

— Це ж професійний інтерес, — відбувався жартами він. — Цікавий екземпляр людини розумної, хіба не так?

— Просто бандит.

— Другий, Амін, також бандит. Однак яка різниця! Й яка схожість!

— Не вірю, що Амін бандит. Він такий нещасний!

— Якщо йому накажуть задушити дитину, він це зробить, твій нещасний.

— Не вірю!

— Хотів би я помилитися. Ти маєш рацію, сам він цього не зробить. Як не зробить автомат, поки в нього не вкладена програма.

— Він людина, а не автомат.

— Людина, байдужа до знущань, уже не людина.

— Мені осоружні твої розпитування цих… Мені неприємно, як ти говориш про людину, немов це машина.

— Ні, Кріс, тобі осоружно, що я при тобі лізу в лайно. Але я робитиму це. Я старатимуся, щоби Грегорі зі смаком розповідав мені, як він палив села разом зі старими й жінками. Я вслухатимуся в мовчання Аміна, яке лякає мене не менше, ніж відвертість Грегорі. Так треба.

— Тоді дозволь мені затикати на цей час вуха.

Але Кріс була нездатна довго злитися, і втрачена на якийсь час духовна близькість поверталася до них знову, й це допомагало їм триматися всі дні, поки тривало ув’язнення й самота, не втрачаючи самовладання, не піддаючись безцільним думкам у години, коли з усіх боків підступала тиша, що зрідка переривалася звуком ближчаючих кроків.

Нарешті корабель почав гальмувати. Плавні поштовхи навалювалися поперемінно з усіх боків, зореліт кидало, й це тривало години зо три. Відтак рев двигунів замовк. Полинов підкинув попільничку; вона, проте, не повисла в повітрі, а поволі опустилася на стіл.

Полинов і Кріс обмінялися поглядами. Обоє подумали про одне й те саме: чим їх зустріне піратське гніздо?

Вони чекали, прислухаючись до шуму, тупоту, невиразних голосів, що наповнили корабель. Про них немов забули. Лише коли все стихло, в каюту просунулася бичача голова Грегорі.

— Виходь.

— Як називається астероїд? — Полинов устав.