Дмитро Біленкін - Космічний бог

Кріс розгублено роззиралася. Всю дорогу вона трималася за Полинова, явно пригнічена новизною космічного пейзажу, таємничістю бази, суворістю її стін.

— Звідси буде ще важче…

Полинов люто подивився на неї, й вона затнулася. Рухом брови він показав на стелю. За ґратами кондиціонера щось слабо поблискувало, й у Полинова не було сумнівів, що звідти за ними спостерігає телеоко, що захована апаратура ловить кожен шепіт.

Кріс сумно посміхнулася, й Полинов зрозумів її: відтепер їм доведеться вгадувати думки одне одного, якщо вони захочуть розмовляти про щось серйозне.

Вони сіли одне навпроти одного в сумовитому мовчанні. В них відняли останню свободу. Свободу спілкування, якою користувалися навіть в’язні концтаборів.

Слабо пискнув електромагнітний засув. Обоє здригнулися.

— Ходімо, док.

Полинов кивнув Кріс. Та ледве стримувала сльози.

Грегорі провів психолога в кінець довгого бетонованого коридору. Біля скруту вони зупинилися перед дверима під номером одинадцять.

— Мені доручено проінструктувати вас, док, — сказав охоронець. — Тут ваше приміщення. Двері сюди відчиняються при слові «аптека», запам’ятайте. Особливо цінні ліки, — Грегорі виразно подивився, — в сейфі. Замок налаштований на ваш голос, на слово «сезам», ясно? Двері вашої камери відмикає фраза «добрий вечір».

— Значить, я можу виходити з в’язниці?

— Дозволено. Обід із 13.00 до 13.30 у приміщенні під номером сім. Сніданок там само о…

— Теж паролем відмикається?

— Ні. В покладений час увійдете безперешкодно. А зараз до вас прийде…

Грегорі покрутив пальцем біля чола.

Не встиг Полинов як слід оглянути своє господарство, як почулися човгаючі кроки й поріг лікарні переступив похмурий, худий чоловік у пом’ятому лабораторному халаті, з нагрудної кишені якого стирчала викрутка-тестер. У відкритому просвіті дверей Полинов помітив постать Грегорі. Охоронець віддалявся, голосно наспівуючи.

Приходько зосереджено подивився на Полинова, похмуро сказав «так», але залишився стояти, поблискуючи скельцями окулярів. Очі розумника, напівприкриті повіками, безцеремонно вивчали психолога. На щоках незнайомця темніла жалобна щетина, його заяложена краватка й несвіжа сорочка були до пари всій зовнішності.

— Так, — ще раз похмуро промовив він. — Еріберт, електрик. Головний! Так мене звуть. Жодна наволоч мене тут не розуміє, а ви?

— Сідайте, — сказав Полинов. — На що скаржитеся?

Еріберт загадково всміхнувся.

— Безсоння, моє безсоння… Одна пігулка — не сплю, думаю. Дві пігулки — не сплю, мучуся. Три пігулки… Так і до могили недалеко, еге ж? Ніхто моєї хвороби зрозуміти не може, ніхто…

— Заспокойтеся, я спробую зрозуміти. Ви ще спатимете сном немовляти.

— Так? Хіба тут заснеш сном немовляти? — У хворого саркастично скривилися губи.

Він сів, як сідають утомлені люди, згорбившись. Його очі за скельцями окулярів тепер не кліпали, й це робило погляд неприємним.

— Розкажіть усе по черзі, - попросив Полинов, підкочуючи діагностуючий апарат.

— Нема що розповідати, нема що. Жив собі розумний дурень. Найнявся, прилетів. Безсоння. Невдовзі. Нема кому лікувати. Почув про вас, ось прийшов. Сподіваюся, не вірячи.

Його монотонний голос проте був повен виразності, й Полинов жадібно прислухався до інтонацій: досвід психолога підказував, що сидячий перед ним хворим не простий і його хвороба — також.

— Раніше в космосі були?

— Ні.

— Давно безсоння?

— Три місяці скоро, а буде — вічність. На зелену травичку б…

— До колишнього лікаря зверталися?

— Ні. Боявся. Хотів сам упоратися.

— Самі винні, що запустили.

— Звісно, сам. Вірив, сподівався… Крах.

Полинов закріпив на скронях і зап’ястях його рук датчики, покрутив налаштування. Результат його вельми зацікавив.

— Про Землю думаєте? — м’яко запитав він.

— Земля…

Кутики губ Еріберта поповзли вниз, обличчя набуло мрійливого виразу.

— Земля… На Землі — травичка… Зіпсують.

— Ні, - твердо сказав Полинов.

— Ви гадаєте? — Еріберт пожвавився. — Ви обіцяєте? Останні дні мені зовсім зле, дехто думає, що я божеволію… Але я ні, я нормальний, еге ж? Лише безсоння…

— Лише безсоння, — мов луна відгукнувся Полинов. — Не бійтеся, психіка ваша майже в порядку. У вас рідкісне захворювання. Але працювати ви можете.

— Я й так працюю. Фахівці тут незамінні. Ви мені допоможете?

— Звісно. Для цього я тут і опинився.

— Спасибі. Лікувати-бо, лікувати як будете?