Дмитро Біленкін - Космічний бог

Психолог не знав, сміятися йому, плакати чи захоплюватися цією геніальною підробкою під людину. Одне було незрозуміло: кому й навіщо потрібен такий музей? І чи випадково, що єдині відімкнені двері вели в маскарадну?

— Полинов, час вашого обіду закінчується! Покваптеся, якщо не хочете залишитися голодним!

Голос прогримів звідкись зверху. Психолог поморщився. Безглузді прийоми: приголомшити, збити з пантелику, залякати. Але вони дають ефект, це треба визнати.

Похнюпившись, Полинов понуро почвалав до їдальні. Гра в котика-мишки тривала, й він робив єдино можливий хід у відповідь. Хай Гюїсманса потішить його розгубленість. Хай усі бачать, як Полинов плентається до вказаної йому буди.

На одному зі столиків його чекав обід. Нікого більше в їдальні не було. Вона мала ще два виходи, але обидва виявилися наглухо закритими. Головною особливістю їдальні був підйомний механізм для їжі. Щось на кшталт таці на шарнірах, що опускалася зверху вниз. Полинов спробував механізм, відвів «тацю» повністю вниз, але нічого не сталося. Вочевидь, кухня була розташована над їдальнею й їжу опускали в люк просто на «тацю», з тим щоби той, що обідає брав усе сам. Вельми примітивна автоматика, але ясно, що вона призначена не лише для нього. Мабуть, були серйозні причини обмежувати час його обіду; схоже, тюремники зовсім не горіли бажанням дати йому можливість зустрічатися з будь-ким за обідом. Але ж пацієнти могли приходити до нього безперешкодно, в коридорі рано чи пізно він зустрінеться з кимось із охоронців. Значить, тут бувають ув’язнені. І все зроблено для того, щоб вони не бачили одне одного.

Полинов не відчував смаку їжі, так були зайняті його думки. Кожна людина в тій чи іншій мірі уявляє себе центром Усесвіту. Не треба обманюватися, не треба. Навряд чи всі ці хитрування спрямовані лише проти нього. Це було б просто неефективно. Ні, тут працює продумана, заздалегідь створена система впливу на особистість. Якщо спокійно подумати, можна виділити головні її особливості. Видимість нищівної сили — обов’язково; таємничість, що оточує її дії, - неодмінно; батіг і пряник — звісно. Жертву треба залякати, збити з пантелику, змусити втратити голову, розчавити — й негайно кинути їй приманку. Хай вона спершу піде на дрібну поступку перед сумлінням. Потім від неї зажадають більшої зради. І все, кінець: система спрацювала.

Перше, схоже, зроблено: він погодився лікувати бандитів. І зроблено розумно. Супротивник використав його власний план боротьби. «Зав’яз пазурець — і пташці кінець». Яке ж це не нове!

Тепер стараються, щоб він завив від нерозуміння, усвідомив власне безсилля, заплутався в припущеннях. Скоро йому мають запропонувати нову угоду з совістю, страшнішу від першої. А якщо він відмовиться — зникне останній шанс на продовження боротьби, вже про це подбають. А раз немає чіткої межі між розумним компромісом, тактичним прийомом і легкодухою зрадою, його врешті-решт підведуть і до зради. Як усе диявольськи просто, яка струнка система, що безвідмовно діє тисячоліттями, від фараонів до Гюїсманса! Тільки покрови змінюються.

Але раз ця схема не нова, раз її винахідники жили ще при зародженні класового суспільства, мусить існувати й схема контрдій, також перевірена тисячоліттями.

Так, звісно, антисхема є. Й не одна навіть. Є схема Джордано Бруно. Не зрадив, не пішов на компроміс, не схилився — й загинув на вогнищі. Та його приклад, пронесений через століття, запалював серця мужністю й гнівом. І рабство церкви розвалилося врешті-решт. Атож: урешті-решт. У нього, Полинова, немає в запасі історичної перспективи, немає юрби, на очах якої він міг би зійти на вогнище. Між іншим, це він уже зробив одного разу: там, на кораблі, давши відсіч Головатому. Чи запалив він тоді чиєсь серце?

Другий шлях — шлях Галілея, якщо завгодно. Фальшиве зречення, фальшива покора — й боротьба! Але знову для цього потрібен час… Невже історія не знає інших схем боротьби? Дурниці, звичайно, знає.

Аби лише з’ясувати, яка мета системи, що діє тут. Дізнатися анатомію бази. Намацати її нервове сплетіння.

В кутку їдальні щось клацнуло. Увірвався глузливий голос Гюїсманса.

— Тепер, коли ви ситі, саме час побалакати, чи не так? Я чесно виконую умови нашого договору. Обіцяв інформувати — й інформую. Ви не відмовитеся зайти?

— В моєму становищі смішно було б відмовлятися.

— Добре, що ви це зрозуміли. Біля дверей вас чекає Грегорі. Ага, врахуйте, в нього є слабкість. Випивка. Ні в якому разі не давайте йому спирт.