Дмитро Біленкін - Космічний бог

— Я ж сказав: випадок незвичайний. Не все відразу. Наразі я випишу вам ліки. Завтра знову покажіться, мені потрібно знати, як вони подіяли.

— Хочу вірити… — хворий уперше подивився на Полинова з надією.

— Треба вірити, — жорстко сказав Полинов. — Інакше я не гарантую, що ви побачите травичку.

— Травичка… Зелена травичка… Я хочу, хочу…

Пожвавлення минуло, Еріберт меланхолійно тягнув своє. Було схоже, що він марить.

— Відставити! — Полинов устав. — Хворий має допомагати лікареві, а не лише лікар хворому. Візьміть себе в руки.

Еріберт також устав.

— Не кричіть. Я візьму себе в руки. Мені дуже зле. На вас уся надія. Якщо лише вона є.

- Є, не сумнівайтеся.

Але сам Полинов ще не був упевнений у цьому.

Він узявся за огляд господарства. Вибір ліків був величезний, апаратура також була чудова. Це його обнадіяло. В шухляді столу він знайшов магнітозапис свого попередника, прослухав його. Все дрібниці: хворіли на базі рідко. Одна ножова рана при бійці, вивих щелепи А це що? «Гостре отруєння дисунолом»… - почув він діагноз.

Дисунол. Дисунол… Він не чув, щоб у космосі застосовували речовину з такою назвою.

Полинов кинувся до довідника лікаря. Цікаво. В довіднику про нього ні слова. Але між сторінками закладений аркуш, у ньому перераховувалися симптоми отруєння дисунолом, заходи лікування. Типова шпаргалка. Чи немає тут десь хімічного довідника? Ні.

А все-таки ця назва щось нагадує. Щось знайоме. Якийсь добре відомий спеціальний термін.

Ну звісно, дисан.

Дисан!

Полинов сів, постарався вгамувати серцебиття. Годі, він божеволіє. Кому потрібен тут дисан? Дурниці. Найпевніше винна схожість слів, а виробляють тут зовсім не дисан. І взагалі, звідки він узяв, що дисунол — продукт проміжної реакції отримання дисану? Адже він не хімік. Але ж щось виробляють на цьому клятому заводі. Якщо дисан — тоді це страшно.

Він не міг більше зосередитися, думки розбігалися. Надто багато несподіванок. Гнітючі каземати, електронне стеження, важка розмова з Ерібертом, нарешті, дисунол… Треба прогулятися, раз уже тюремники надали йому таку можливість.

Вузький коридор з обох кінців, як і сподівався Полинов, був заблокований масивними щитами, що ізолювали його, а отже, й Полинова від решти бази. Він як і раніше був полоненим, і за кожним його кроком стежили (Полинов помітив, що і в лікарні й у коридорі знаходилися вічка телеапаратури — їх навіть не постаралися приховати).

Полинов подумав, що його становище подібне на становище мухи, яка опинилася під скляним ковпаком. До того ж він не знав ні схеми бази, ні числа людей, що її обслуговували, ні магічних паролів, що дозволяли пересуватися нею безперешкодно. Кріс, безперечно, має рацію: зробити щось у такому становищі важко, а на думку тюремників, просто неможливо. Щоправда, якщо в них є така впевненість, тоді ще не все втрачено.

Несподівано він побачив незачинені двері. Секунду повагавшись, він їх штовхнув. І відсахнувся: з кімнати, уп’явши в нього моторошний погляд, дивилося кошмарне чудовисько.

Полинов привалився до стіни, чекаючи появи або охоронців, або страховиська. Але нічого не сталося — довкола було тихо, як в усипальні, лише блимала, потріскуючи, якась лампа. Цікавість, сильніша, ніж страх, змусила Полинова знову заглянути до кімнати. Й він затиснув рота, щоб не розреготатися.

Комірка була заставлена восковими фігурками якихось потвор, породжених гарячковою фантазією, й людей, найнатуральніших людей. Невідомий художник був, поза сумнівом, талановитий, він добився приголомшливої сили враження. В кожній людській постаті був відображений один якийсь образ, немов колекція покликана була демонструвати найвищі й найнижчі прояви вдачі. Тут знаходилися Святість і Ницість, Любов і Жорстокість, Шляхетність і Підлота… Була тут і фігура Простої Середньої Людини: в міру добродушної, в міру благовидої, в міру собі на умі, не в міру оптимістичної й надміру рядової. Саме такою зображали Просту Середню Людину телебачення, газети, журнали, радіо. Копії були, поза сумнівом, удалими. Навіть не одна копія, а три: Проста Біла Людина, Жовта Людина й Чорна Людина. Восковий обиватель, незалежно від своєї расової приналежності, посміхався широкою променистою посмішкою.

Полинову стало страшно, й він не відразу зрозумів чому. Відтак зміркував — і в цьому було якесь чаклунство: паноптикум жив. Вираз облич змінювався залежно від ракурсу, від освітлення. Очі постатей пильно й бездумно дивилися на нього. Він навіть помацав фігури, щоби переконатися в їх штучному походженні.