Дмитро Біленкін - Космічний бог

Він розплющив очі, скоса поглянув на Кріс. Вона слухала, як діти слухають казку, — розтуливши рота, й важко було повірити, що недавно вона сперечалася про речі, від яких у стількох мудреців болить голова. Полинов відчув, як до нього повертається впевненість.

Дні ув’язнення тягнулися довго, але пролетіли вони швидко. Й коли охоронець, що увійшов, не витрачаючи слів, кивнув Полинову на двері, обом здалося, що вони нічого не встигли сказати одне одному. Обоє здригнулися від несподіванки, хоча чекали цього щохвилини.

Кріс схопилася босоніж, тицьнулася чолом йому в груди, поривчасто обняла, невміло мазнула губами по щоці.

— Ти повернешся, — глухо сказала вона. — Повернешся.

Полинов притягнув її за плечі.

— Добре.

Охоронець цинічно зареготав.

Полинов ішов, піднявши голову, коридором, порожнім, як і салон, який вони минули. Там більше не гриміла музика, тіні танцюючих не ковзали в дзеркалах. Там, серед недбало зсунутих стільців, оселилося мовчання. З прилавка бару зникли пляшки, полиці мов вимело, лише яскрава етикетка від лікеру тріпотіла на голій дошці в струмі повітря, немов метелик, що намагався злетіти. Чавкаючий звук магнітних присосків завмирав при кожному кроці стривоженим шепотом.

— Ліворуч! — Навіть охоронець командував стиха.

Полинов збочив до рубки. З неї вийшов якийсь чоловік.

— Бергере! — Полинов упізнав пілота.

Той спіткнувся. Полинов бачив, як почервоніла його шия.

— Бергере!

— Но, но, не велено, — ліниво сказав охоронець, але Полинов уже порівнявся з Бергером.

Пілот відвів погляд і квапливо зашепотів.

— Тактика вимагає… Погоджуйтеся, погоджуйтеся… Вони налаштовані рішуче, але об’єктивно… Ми мусимо триматися разом.

Він прискорив крок, утягнувши голову в плечі. Це було так не схоже на енергійного швейцарця, що Полинов призупинився.

Поштовх у спину змусив його отямитися.

Як і тоді, на дверях рубки горів рубіновий напис «Стороннім вхід заборонено». Полинов переступив поріг.

Як і того разу, в рубці було напівтемно, лише тліли фосфоресціюючі шкали приладів. Потужність оглядового екрану була доведена до межі, й у рубку заглядали тисячі незмигних зірок, зібрані посередині в іскристий джгут Чумацького Шляху.

Крісло першого пілота обернулося, й Полинов побачив Гюїсманса. Зоряне світло окреслювало довге кістляве чоло, тонкий ніс, запалі щоки, залишаючи в темряві провали очних ямок. Друге крісло було порожнє, але на сидінні не встиг стертися відбиток чийогось огрядного тіла. «Невже Бергер?» — подумав Полинов.

У кутку слабо ворухнулася постать у чорному, зблиснуло дуло лайтинга.

— Сідайте, Полинов. Утішилися нарешті? — В питанні таїлася насмішка.

Полинов сів, нишком кинув погляд на пульт керування.

Ручка екстреного гальмування надто далеко — ривком не дотягнутися. Та й безглуздо: дванадцять «же» не смертельні, а ось постріл у спину…

— У ваших планах, — Полинов твердо вирішив оволодіти ініціативою, — є одна неув’язка, небезпечна для мене… й для вас.

— Цікаво, цікаво, — з іронією сказав Гюїсманс. Його очі блиснули з темряви провалів. — Просвітіть.

— Рано чи пізно вам доведеться повернутися на Землю, тому що в космосі награбовані багатства вам ні до чого. Так?

— Припустимо.

— Й тоді ви будете змушені декого зі своєї зграї ліквідувати. Можливо, його. — Він кивнув у бік вартового, що забився в кут.

— Це чому?

— Вам незрозуміло? Дивовижно. Хтось обов’язково пробовкається про ваші пригоди. Й тоді вам гаплик. Вам доведеться прибрати ненадійних, щоби цього не трапилося. Мене вже в усякому разі. А може, й вас приберуть, адже колотнечі вам не уникнути.

Полинов допитливо подивився на Гюїсманса, чекаючи його реакції.

— Цілком логічно. — Гюїсманс ствердно нахилив голову й обхопив руками коліно. — Але ви не врахували однієї обставини, яка зводить нанівець ваші бездоганні побудови.

— Якої? — питання прозвучало безтурботно.

— Про це ми поговоримо, якщо ви скажете «так».

Полинов стривожився. Удар не досяг мети. Але чому? Лукавство? Ні. Полинов ладен був заприсягтися, що ні.

— Хай так, — сказав Полинов. — Але вже коли ви пропонуєте мені угоду, я маю право поставити свої умови.

— Кумедно. Я обіцяв вам життя, чого ще вам треба?

— По-перше, мені потрібна гарантія безпеки всіх пасажирів і всіх членів екіпажу. По-друге, карти на стіл!

Гюїсманс уїдливо засміявся.

— Та ви гуморист, Полинов! Ви абстрактний гуманіст! Безпека своїх супротивників, ха-ха… Адже сенаторка, трієчка мільйонерів та інша шушваль ворожі вам, комуністові, - хіба не так?