Дмитро Біленкін - Космічний бог

— Гаразд… — Він знову не знав, що сказати. — Як вас звуть?

— Кріс. І можете говорити мені «ти». І лаятися, якщо хочете.

— Чому — лаятися?

— Не знаю. — Вона неуважно роззирнулася. — Про всяк випадок.

Вона скинула туфлі — тепер вона не діставала Полинову до плеча, — заскочила на ліжко, різким рухом голови відкинула з чола чубчик, умостилася зручніше. Суто жіноча особливість у будь-якій обстановці вміти невимушено влаштовувати навколо себе подобу затишного гніздечка.

Вона принишкла. Полинов мов дурень стояв посеред каюти.

— Що буде з нами? — раптом швидко запитала вона.

В її широко розплющених очах знову був страх. Але вже пом’якшений, немов вона відірвалася від книги, що налякала її.

— Сам би хотів знати, — буркнув Полинов.

— Ото ніколи не думала, що потраплю в полон до піратів. А ви хто: бізнесмен, інженер?

Полинов пояснив.

— О! — тепер в очах Кріс було захоплення. — Тоді ми врятовані.

— Та чому?!

— Дуже просто. Ви вмієте гіпнотизувати, так? Заходить бандит — ну, з обідом, чи що, — ви усипляєте його, лайтинг ваш, мені пістолет (я вмію стріляти!), ми захоплюємо рубку й…

Полинов розсміявся.

— Чому ви смієтеся? Я сказала дурницю?

Полинову стало легко і просто. Рідко, але зустрічаються люди, чиї слова — найбуденніші — завжди безпосередні й свіжі. Секрет не в словах, навіть не в інтонації: у розкутості почуттів, коли ніщо не заважає їм негайно відбитися в погляді, в міміці обличчя, в рухах.

— Ні, Кріс, просто в тебе перебільшені уявлення про здібності рядового психолога.

…Не пояснювати ж їй теорію гіпнозу. Щоправда, він чув про дослідників, яким нібито вдавався миттєвий гіпноз. Їх би сюди… А його здібності, на жаль, обмежені, хто ж знав… Утім, вона має рацію: й вони можуть стати в нагоді…

— Шкода. А то як було б добре… Але ми придумаємо ще щось, гаразд?

— Обов’язково, Кріс.

Уже через півгодини Полинов знав про дівчину все чи майже все. Як їй остогидли коледж і сонне містечко Санта-Клара; як вона змусила батька покликати її до себе на Марс; як вона боялася при старті; який у неї був чудовий друг — вівчарка Найт; чому вона не любить транзистори й хлопчиськ і чому не може жити без цукерок; що, на загальну думку, в неї нестерпна вдача; що вона мріє стати зоологом; що її улюблені письменники Хемінгуей, Чехов і Екзюпері, а політики вона терпіти не може, тому що там усе обман; а дурнів вона жаліє, вони убогі; ненавидить людей, які уявляють себе «чарівливим пупом землі» (скорочено ЧПЗ); останній твір Гордона вона ще не читала (як, ви нічого не чули про Гордона?!), а смерті вона не боїться, оскільки чомусь упевнена, що з нею нічого такого трапитися не може…

Вона не прагнула вилити душу, її питали, вона розповідала. Полинова все більше вражала витривалість її характеру; нещодавня ураза неначе зовсім на ній не відбилася, вона залишалася самою собою — безпосередньою, рішучою, вуглуватою. Полинов відпочивав, слухаючи її, посміхався її наївностям і думав, що в неї щаслива вдача. Йому стало здаватися, що він знає її давним-давно і шкода, що вона йому не сестра. І що сумніватися не випадає — Кріс не могла бути знаряддям Гюїсманса, тому що за короткий строк перетворити таку істоту на шпигуна не можна.

Незабаром він, утім, помітив свою помилку: ураза для Кріс зовсім не минула безслідно. Їй стало холодно, вона натягнула на себе ковдру, її морозило. Духовна витривалість у ній явно перевершувала фізичну, а вже якщо він почуває себе розбитим…

— Спати, — обірвав він її. — Мені й тобі потрібно відпочити.

— Але в нас же немає плану звільнення! І зовсім я не втомилася. — Вона вперто випнула своє маленьке підборіддя.

— Зате я втомився, — сказав Полинов.

— Ну, раз так… Я також утомилася.

Вона згорнулася калачиком і заплющила очі.

Полинов довго лежав на спині, вслухуючись у сонне, але нерівне дихання дівчини, — кілька разів вона скрикнула — й думав, що тепер на його совісті ще й чуже життя, а це значно важче, але й легше, тому що є союзник. І що, якби тут був ще хоча б Бергер, який хороший хлопець, хоча й фанфарон, бандитам би не минути лиха, тому що троє недурних людей, об’єднаних однією метою, сильніші від десятка бандитів. Але жалкувати за нездійсненним годі, треба думати, як використати єдину свою зброю — знання, щоби стати сильнішим від лайтингів, сильнішим від Гюїсманса, який також зовсім не дурний і який також володіє психологією.

Каюта злегка тремтіла від гудіння двигунів. Пірати не форсували роботу реакторів — це було помітно з тону гудіння. Схоже, вони не сумнівалися, що розшук запізниться й вони встигнуть сховатися в поясі астероїдів, де хоч десять років шукай — нічого не знайдеш. У них велика перевага перед піратами минулого, тому що простори океанів Землі ніщо перед просторами космосу. Їхній бандитизм не такий уже дурний і ризикований. Ще два-три такі абордажі минуть безкарно. А потім? Потім повернення крадькома на Землю. Є такі способи. Вервечки трупів вічно плаватимуть у космосі, а їх і слід простигне. Солідні пани з мільйонами в кишені голубитимуться під теплим сонцем морських курортів, і ніхто не дізнається, не крикне, що поряд із ним за столиком сидить убивця.