Олександр Казанцев - Місячна дорога

Внизу виднілися напівзалиті затверділим каменем кільцеві острови. Місцями над кам’яною гладінню піднімалися гострі хребти, що колись були гірськими вершинами.

Під час сходження Елен і Євгенові доводилося бути поряд. Холодок між ними не зникав. Але кожен з них відчував необхідність сказати щось важливе для обох.

— Отож, Еджине, — почала Елен на привалі. — Що ви гадаєте про те, що змушені були порушити свій принцип?

— Я не порушив, а змінив його. Відтепер я присвячу себе польотам і тільки польотам у Космос. Автомати лише служитимуть експедиціям.

— Упевнена, ви будете цінним дослідником, Еджине. На жаль, ми з вами назавжди міняємося місцями.

— Назавжди?

— Так. Я ніколи більше не полечу в Космос. Я не маю на це права. Я багато чому навчилася. Навчилася розуміти, яку малу користь тут приношу. А я хочу приносити велику. У мене є перо, Еджине, і я ним не поступлюся, як ви своїм принципом. Мій обов’язок — оспівати все побачене. Я напишу книгу «Місячний шлях» про першу експедицію на Місяць. Це буде перш за все книга про командора, Еджине. Про місячного Георгія Сєдова, про Петра Громова… — Елен помовчала. — Це буде книга про суворий, але прекрасний Місяць, ось про ці пейзажі, яких навіть не збагнути, не уявити, знаходячись на Землі. Ви помітили, що Місяць — край геометричних форм, а не хаос, як гадали? Правильні кола, прямовисні зрізи, прямолінійні тріщини. Тут ніщо не пом’якшене, не згладжене. Місяць прекрасний, Еджине! Я провела тут найщасливіші дні мого життя і все своє життя присвячу розповіді про ці дні.

— Напишете книгу?

— Авжеж, книгу про нього, про Тома й Івася… Навіть про себе. І, знаєте, навіть про вас, про віртуозного водія танкетки.

— Дуже вдячний.

— Будь ласка. А ви?

— Я готуватиму польоти. Це дуже морочлива й непомітна справа. Роки готувати, координувати зусилля сотень тисяч людей, щоб потім, якщо мені довірять ракету, як довіряють льотчикові-випробувачеві літак, спрямувати чудове творіння розуму й рук людей до інших планет. Адже я майстерний водій, як ви сказали…

— Цілі у нас спільні, Еджине, а шляхи різні. Колись я візьму у вас інтерв’ю під час вашого тренування.

— Буду радий.

— Але я ніколи, чуєте, ніколи не говоритиму з вами по телефону, ніколи…

Євген промовчав.

— І я ніколи не підійду до телевізора, якщо ви опинитеся в студії.

— Я постараюся не потрапляти на екран.

Євгенові кортіло запитати, чи буде в книзі щось про Селену, але він не запитав.

Академік виявився невгамовним. Йому вже не сиділося:

— Друзі, єдине, від чого тут можна втомитися, то це від відпочинку!

Євген рішуче піднявся й перекинув через плече мотузок.

— О’кей! — сказала Елен і труснула стриженою головою.

Євгенові вдалося знайти зручний перевал, але, щоб скористатися ним, треба було перебратися через чорну прірву.

— Вона немов наповнена сажею, — відзначив Джон Сміт. — Потрібен щонайменше міст імені Вашингтона.

— Буде міст імені Сміта, — пообіцяв Нагурський.

Він приніс ракетний гарпун. Гарпуном треба було поцілити точно в одну з тріщин на протилежному боці провалля, щоб він застряг там і дозволив натягнути прив’язаний до нього мотузок.

Нагурський виявився чудовим стрільцем.

— У вас, хлопче, добре піде китобійний бізнес, — відзначив Джон Сміт.

Гарпун міцно застряг у тріщині. Мотузок вдалося натягнути, і всі по черзі переправилися через прірву за допомогою гака й підвісної петлі, як свого часу переправлялися перші дослідники через місячну тріщину.

Євген запропонував було Елен переправитися з ним разом, як вона це робила з Петром, але вона сухо відмовилася.

Група підіймалася все вище й вище. Семеро людей допомагали одне одному, страхували одне одного, намагалися зробити сходження безпечнішим.

Виднокрай став ширший, а опуклість місячної кулі різкіша. Але видимість удалині залишалася цілком такою самою, як зблизька. Жодного серпанку! Щоправда, розрізнити деталі вдалині було важче, але не тому, що вони були дрібніші, а тому, що обриси гір мовби нашаровувалися один на одного.

Євген вів групу точно. Зробили ще один привал, відтак кидок і… люди побачили «той бік Місяця».

Він не мав бути особливим, чимось корінним відрізнятися від видимої з Землі частини, але… Було на «тому боці Місяця» щось, що змусило всіх завмерти.

— Ось він, вулкан Петра Громова! — першим промовив академік, піднімаючись на останній камінь перевалу.

— Пречудовий вулкан! — сказав Жак Лавеню.