ЛЮДСТВО НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ ВІЧНО НА ЗЕМЛІ, А, В ГОНИТВІ ЗА СВІТЛОМ І ПРОСТОРОМ, СПОЧАТКУ НЕСМІЛИВО СЯГНЕ ЗА МЕЖІ АТМОСФЕРИ, А ПОТІМ ЗАВОЮЄ СОБІ УВЕСЬ ПРОСТІР НАВКОЛО СОНЦЯ.
К. Е. Ціолковський
Досить лише побіжно окинути поглядом цей просторий кабінет, щоб відчути — робоча атмосфера тут уже вляглася, відшуміла. На вишневій лакованій поверхні письмового столу біліє лише аркуш паперу та стоїть, замислившись, бронзовий Ціолковський. Біля протилежної од вікон стіни мовчазно поблискує нікелем якесь чудернацьке устаткування. Тьмяніють великі й малі, круглі й чотирикутні екрани. Навіть Робот — людиноподібний електронний автомат — і той ніби виключився, стоїть, в’яло опустивши руки. Лише велика модель Місяця — з кратерами, цирками, морями і густим мереживом гір — оточена веселим сяйвом.
Тихо.
Якби людина мала тонший слух, то, може, почула б, як виграють потоки сонячного проміння, що ллються через розчинені вікна. Біля одного з них стоїть господар кабінету Іван Макарович Плугар, — середній на зріст чоловік, — стоїть і милується садом. На його худорлявому обличчі лежать сліди втоми, тільки сірі очі поблискують нестримною енергією.
Сад ще зовсім молодий — його посадили років сім чи вісім тому самі працівники Інституту міжпланетних сполучень. Іван Макарович теж брав участь у суботнику. І от вже перед ним на тендітних стовбурах веселенькі крони яблуньок. Іван Макарович, увесь час зайнятий своїм космічним кораблем, навіть не помітив, коли вони розцвіли. Та що там цвітіння, сьогодні для нього сад — взагалі несподіванка. Коли він виріс? Невже так швидко пролетіли ці роки?
Пройнятий сонцем, сад особливо красивий. Чим довше Іван Макарович дивиться на нього, тим повніше відчуває якусь невимовну радість буття. Яке це чудо — оцей ніжний, трепетний цвіт! Захищене атмосферою від космічного холоду, від згубного проміння, життя розвивається невпинно, невтомно. Розлилося мільярдами форм, відтінків, пахощів, звуків…
— Іване Макаровичу, — пролунав рівний, трохи неприродний голос, — прийшов десятитисячний претендент.
Плугар повертає голову, перепитує Робота:
— Ви сказали — десятитисячний?
Робот блимнув об’єктивами:
— Так.
— Хто ж він такий?
— Каже: селенограф.
— Ну що ж, — усміхнувся Плугар, — десять тисяч — цифра кругла. І на ній ми, мабуть, зупинимось. Нехай заходить.
— Передаю ваше запрошення, — знову заблимав світлом Робот.
Двері відчинилися, і до кабінету поквапною ходою зайшов огрядний чоловік у сірому костюмі з товстою папкою в руці.
— Так, так, — гукнув він на ходу, — я селенограф.
— Сідайте, будь ласка, — Іван Макарович кивнув на жовті шкіряні крісла біля письмового столу.
Сіли.
Чоловік у сірому розв’язав папку, вийняв розкішно переплетений альбом.
— Ви летите у зоряні світи! — патетично вигукнув він. — Робите такий крок у космос… Дізнавшись про вашу експедицію, я вважав своїм обов’язком… — Він подав Івану Макаровичу свій альбом, вийняв хусточку і почав витирати скроні. — Це — найдетальніші карти поверхні Місяця!
— Дякую, — сказав Плугар, зважуючи на руці альбом.
— Що, важкий? — Селенограф тривожно подався вперед.
М’ясисте обличчя його розчервонілося від хвилювання.
— Порівняно з тим, який ми виготовили з мікроплівки, — усміхнувся Іван Макарович, — важкуватий.
Селенограф зніяковів, схилив голову, мнучи в руках хусточку.
— Та я, власне… Це, зрештою, не головне… Я хотів би, шановний Іване Макаровичу, сам полетіти з вами на Місяць! Сподіваюся, селенограф, який десятки років вивчав поверхню нашого супутника… Та я ж усі кратери, всі тріщини, які не є…
Іван Макарович подивився на його огрядну постать, і селенограф зніяковів ще дужче.
— Що — важкий, думаєте?
— Та ні, — Іван Макарович підвівся, встав і його співрозмовник. — Не про те йдеться. Послужити науці знайшлося тисячі ентузіастів… Ми одержали багато листів з Москви, з Одеси, Ленінграда, Києва, Хабаровська… Не ви перший, не ви, мабуть, будете й останній. За той час, що лишився до старту, нас, треба сподіватися, ще штурмуватимуть… А склад експедиції вже давно затверджений, ви ж самі розумієте…
Читать дальше