Селенограф стояв розгублений. Здавалось, він зовсім не чекав відмови.
Іван Макарович подивився на нього, ніби щось зважуючи, а тоді продовжував:
— Розкрию вам одну таємницю… Зараз проходять випробування ще однієї космічної ракети. Не за горами той час, коли й вона полетить, як ви кажете, в зоряні світи… Екіпаж її, наскільки мені відомо, повністю ще не укомплектований.
Селенограф просяяв.
— Ну що ж! — осміліло вигукнув він, розводячи руками. — Розумію, це таке діло… Тоді дозвольте… — він несподівано рвучко обняв і поцілував Плугаря. — Бажаю вам щастя!
Іван Макарович не встиг і подякувати, як той уже був за дверима.
Цей візит схвилював ученого. Якось гостріше усвідомив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичайно, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує найточніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього.
Підійшов до книжкових стелажів, що займали всю стіну. Тисячі книжок — людські думки, покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Коперник, Ломоносов, Ціолковський… Які великі уми мріяли про міжпланетні подорожі! А скільки написано про це фантастичних романів… Час ішов, наука розвивалася, і ось тепер фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зоряні світи!
Знову голос Робота вивів Плугаря із задуми:
— Пора, Іване Макаровичу. Діагност чекає.
— Зараз почнемо, — говорить Плугар.
Неохоче підходить до діагностичної машини, сідає в глибоке крісло. Робот допомагає припасувати датчики, і незабаром вони обсновують тіло Плугаря, наче Лаокоона гадюки. Ожив екран осцилографа — спалахнуло голубувате сяйво, а по ньому затремтіли тоненькі криві лінії, штрихи, світлові плями. Вихідний пристрій діагностичної машини видав одну за одною кілька карток з наслідками досліджень. Стан організму перевірено і зафіксовано, гнучкі шланги опали. Але Іван Макарович не вставав з крісла. Дивовижний настрій не залишав його. «Можна виміряти кров’яний тиск, — думав Плугар, — можна занотувати ритми серця, його тони, можна вловити навіть радіохвилі, що їх посилає мозок. А який прилад, які електромагнітні сплески зможуть зафіксувати отой, невимовний стан душі, коли так гостро відчуваєш таємницю життя, коли хочеться і сміятись і плакати від того, що ти — людина, що ти живеш на чудовій планеті і в такий чудовий час — на світанку космічної ери».
Пролунав голос Робота:
— Іване Макаровичу, вас викликає президент Академії.
Плугар швидко встає, підходить до столу, кидаючи на ходу:
— Прошу з’єднати.
Робот ступив ближче, на грудях в нього спалахнув екран. Ще мить — і на голубому тлі з’явилася посивіла голова президента.
— Щойно ми одержали радіограму, — заговорив президент, примружуючи очі, — Міжнародна асоціація космонавтики звертається з клопотанням включити в експедицію на Місяць двох учених із Заходу.
— Які кандидатури? — сухо спитав Плугар.
Видно, що він зовсім не сподівався гостей.
— Отто Дік, фізика атомного ядра.
— Це той, що до роззброєння пропагував «чисту» атомну бомбу?
— Тепер він займається космосом.
— Хто ж другий?
Президент надів рогові окуляри і перестав мружити очі. Заглянув у якусь картку, відповів:
— Жаннета Барб’є, астрофізик, авторка оригінальної космогонічної гіпотези. Вона досліджує взаємопроникнення галактик і хотіла б провести спостереження з Місяця.
— Все це ускладнює підготовку, — не втерпів нарешті Плугар.
— Я вас розумію, Іване Макаровичу, — лагідно сказав президент. — Але… нам треба порадитись. Прошу вас протягом дня прибути до Президії.
— Буду, — хитнув головою Плугар.
— Лікаря підібрали? — поцікавився президент.
— Проходить комісію…
— Ну, гаразд, так я вас жду, — сказав президент, і його зображення на екрані Робота наче заволоклось туманом.
Екран погас.
ЩО ЛЮДИНІ ПОТРІБНО ДЛЯ ЩАСТЯ
Там, де починаються луки, машина зупинилася. За кермом сиділа дівчина в синьому беретику. Вискочивши з машини, вона почала пильно оглядати голубе шатро неба. Беретик її сповз і впав на асфальт, — не підняла його доти, доки не обстежила всього видноколу. Спохватилась, взяла в машині забутого бінокля і, тримаючи його біля грудей, насторожено слухала.
Нарешті почулося далеке гудіння — таке далеке і таке невиразне, що іншим разом вона й не почула б його. А зараз її загострений слух сприймав найменші коливання оцього прозорого, байдужого повітря.
Читать дальше