Олександр Казанцев - Місячна дорога

Євген чудово їздив по Місяці на танкетці, але ходити по Місяці він не вмів, як і його супутники. Він не міг узгодити своєї сили й рухів. Він поспішав, хотів бігти, і кожен крок підкидав його високо вгору, йому здавалося, що він розіб’ється об каміння…

І все-таки він біг, як бігли і його товариші.

Слід танкетки пірнув у попіл. Усі четверо зупинилися, натягуючи подобу мисливських лиж, які дозволять пройти по попелу.

Казимир Нагурський тримав на плечі балон кисню, Жак Лавеню ніс два запасні скафандри, у Джона Сміта були ноші.

На острівці виднілися скоцюрблені тіла…

Євген підбіг до Елен першим. Він побачив, що шоломи Елен та Анікіна сполучені спільним шлангом. Він приєднав до нього кисневий балон.

Сміт і Лавеню побігли по попелу далі, до гірського схилу.

У відчаї дивився Євген на загострені риси милого обличчя. Елен була зовсім іншою, зовсім-зовсім іншою…

Анікін отямився першим.

— Ну ось! Не потонув усе-таки! — сказав він і посміхнувся.

Нагурський робив Елен штучне дихання. Євген намагався допомагати. Він був майже певен, що все марно.

Але він помилився. Елен розплющила очі й довго дивилася, нічого не усвідомлюючи. Вона побачила вродливе обличчя поляка, й очі її здивовано округлилися. Але ще більше здивувалася вона, упізнавши Євгена.

Кутики її губ опустилися.

— Євген, — сказала вона й задумливо повторила: — Значить, Євген…

— Як ви себе почуваєте, Елен? — запитав він.

Примружившись, вона дотяглася до руки Євгена, легенько потиснула її й розридалася.

Більше Євген ні про що не питав.

Авжеж, Елен була іншою, як і все навколо. Щоб відчути, що ти знаходишся на Місяці, треба, виявляється, бути на самій планеті, а не лише бачити її скелі за допомогою найдосконалішої апаратури. Щоб розуміти людину, потрібно бути поряд з нею…

Чотирнадцять зорельотчиків повільно один за одним простували по морю попелу до гірського кряжу.

Елен та Євген рухалися останніми. Елен ішла, низько опустивши голову. Вона ніяк не виявила своєї радості чи задоволення, що він усе-таки прилетів на Місяць. Можливо, вона знаходила це цілком природним… І раптом Євген видався сам собі нікчемним, дріб’язковим… Чого він сподівався? Визнання геройства? А цьому тут зовсім інше мірило. Він бачив кожен їх крок. Але його не було з ними! І, звісно, тепер він не впізнавав її. Не було в ній колишньої жвавості, гостроти, невичерпної милої жіночності. Тоді вона була сама. Навколо все було дике, яскраве й похмуре. А вона була цілком сама й гарячково вхопилася за єдине, що пов’язувало її з Землею, за його «зображення», за живе людське слово, яке звучало в її шоломофоні.

А людина, поряд з якою йшла вона Місяцем, була іншою, зовсім іншою людиною.

Євгенові важко було зізнатися, що він не може відокремити в собі біль образи від болю втрати…

Петро Громов і Том Годвін лежали в заглибині між двома виступами скелі. З двох боків урівні з цими виступами було насипане каміння. Прозорі ковпаки шоломів були зняті. Обидва дослідники дивилися в зоряне небо, яке наважилися підкорити…

У них були строгі, спокійні обличчя, навіть величні, можливо через те, що вони чимось нагадували скульптуру.

— Я подумала, що вони перетворилися на місячний камінь.

— Ми закриємо їх кам’яною плитою, — сказав академік Бєляєв.

— О ні! — запротестувала Елен. — Вони завжди мають дивитися в зоряне небо. Вони перші дотяглися до нього.

— Ні, — похитав головою академік. — Вони — люди Землі. Хай за звичаями батьківщини камінь накриє їх гробницю.

— Я була б сама собою, якби ридала зараз.

— Не стримуйтеся, Елен. Буде легше, — сказав Євген.

Елен заперечно похитала головою:

— Хай буде важче.

Джон Сміт приніс «особисті речі» загиблих, що виявилися в їх скафандрах: золоті самородки Тома Годвіна, скляні пробірки з темною рідиною й червонуватою масою і синю жіночу косинку.

Елен сказала:

— Я не знаю, чий цей тонкий шарф, але я заздрю тій жінці, навіть її горю…

— Візьміть, — простягнув їй косинку академік.

— Ні. Покладіть шарф із ним. А золоті самородки — разом з Томом. І ще ось це. — Елен простягнула червоний камінець.

— А це, — продовжувала Елен, беручи скляні пробірки, — це дозвольте мені взяти. Він дуже цінував ці відкриття.

— Ми продовжимо їх, — сказав Євген.

Елен ковзнула по ньому поглядом.

Дванадцятеро людей, усі, крім Елен та академіка, підняли величезну базальтову брилу. Це було можливо лише на Місяці.

Обережно несли вони, спотикаючись на нерівностях, важку кам’яну плиту й обережно опустили її на могилу.