Олександр Казанцев: Місячна дорога

Елен слухала мов зачарована. Вона навіть не здивувалася тому, яким нараз постав перед нею Івась Анікін. На Місяці люди виглядають особливими. На Землі ми не знаємо їх, не вміємо розгледіти. Том Годвін, Петро Громов… тепер Анікін! Лише Елен Кенні нічим, окрім авантюризму, не проявила себе, нічим не довела, що гідна бути серед таких людей. Була лише членом невблаганного рівняння.

Невблаганне рівняння!..

Але ж воно повторюється тут, серед моря попелу, на крихітному камені, це невблаганне рівняння! В одній його частині запаси кисню в заплічних балончиках, у другій — двоє людей, вона й Івась Анікін, які дихають, споживають кисень. Але знаку рівності в цьому рівнянні немає! Як і в Космосі, в ракеті Годвіна, знову тут один зайвий…

Горда сила наповнила Елен. Нове, ніколи не звідане почуття оволоділо нею. Вона встала й підійшла до Івася Анікіна, що все ще дивився на розтріскану рівнину, змінену в його мріях велетенськими деревами й синіми озерами.

— Івасю. Я змогла вирішити.

— Що вирішити? — отямився Анікін.

— Я слабка, і мені потрібно заснути. Просто заснути. Ти візьмеш мій заплічний балончик. Я залишаю його тобі. Уві сні я побачу твій чудовий Місяць. Я дихатиму ароматом квітів і літатиму на розтягнутому прозорому шарфі. Ні, Івасю, не жартую, — Елен сумно похитала головою. — Я так вирішила. Я жінка. У мені інстинкт усіх матерів, що жили до мене.

Анікін відсунувся й свиснув, міряючи Елен поглядом.

— Це ти облиш, Оленко! Геройство не потрібне, жертви не приймаються.

— Жінка створена для того, щоб дати дихання іншому. Я ще нікому не дала дихання.

— Дихатимемо разом. Дихатимемо… поки дихається.

Елен нічого не могла вдіяти з цим упертюхом. Це виявилося важче, ніж самій ухвалити рішення. Він відкидав розумне, логічне… А ще кажуть, що лише чоловіки логічні.

Через деякий час про два заплічні балончики можна було вже не говорити.

Івась не розповідав більше про майбутній Місяць, дивовижні ліси й земних туристів. Він лежав на боці й важко дихав, з великими перервами піднімаючи й опускаючи груди. Елен розглядала крізь прозорий шолом його веснянкувате, кирпоносе, вкрите краплями поту обличчя і плакала.

В Івася був завидний об’єм легенів, які годі було навіть порівнювати з легенями Елен. При кожному подиху Анікін споживав значно більше кисню, ніж Елен. І ось тепер… Кисень у балончику Анікіна вичерпувався.

Івась ослаб, він уже не чинитиме опору. Може, зробити таки зараз, проти його волі? Він пробачить…

Він сказав:

«Дихатимемо разом, поки дихається».

Разом! Дихатимемо разом!

Адже це й є вирішення рівняння!

Елен почала гарячково приєднувати свій дихальний апарат до скафандра Івася.

— Івасю, рідний! Вдихни… Тобі краще? Ти чуєш мене?

— Що таке? — прочумався Анікін. — Оленко? Ти не смієш! Зараз же від’єднай!

— Дурний! Я ж не задихаюся. Я не заснула. Я зрозуміла, як потрібно. У нас спільне дихання. Спільне! Відчуваєш? Ми дихаємо одним повітрям…

Із космічного корабля «Розум», що летів до Місяці, було передано на Землю повідомлення. Вдалося перехопити радіопередачу між шоломофонами місячних дослідників Елен Кенні й Івана Анікіна, що залишилися живими. У них спільне дихання, вони дихають одним повітрям…

Радіокоментатори й диктори у всьому світі, не змовляючись, додавали до цього повідомлення від себе, що люди Землі також дихають одним повітрям. Людству варто мати одне, спільне дихання…

Колючі, різноколірні зірки не мерехтіли. Розсипані по небозводу, над Землею, вони відрізнялися лише величиною, але тут, у Космосі, дивовижно чітко було видно зірки, ближчі й дальші. У знайомому сузір’ї Великої Ведмедиці деякі зірки цілком випадали з малюнка, настільки очевидно було, що вони відокремлені одна від одної незбагненною глибиною простору.

На яскраве кошлате сонце, оточене вогненною короною, не можна було дивитися, й разом з тим сусідні зірки аніскільки не блякли.

Це також було дивним, тому що Євген бачив таке сонце лише на екрані лабораторії, коли вів «Шукач-ІІ» до Місяця.

Місяць не виглядав величезним півмісяцем, хоча освітлений був лише його серп. Зблизька затінена його частина, сіріша, була чудово видима у всіх деталях. Не таким запам’ятав Місяць Євген, підлітаючи до нього вперше…

Уперше! А зараз не вперше?

Вважалося, що він уже перетинав Космос, досяг Місяця, ступив на його поверхню. Ще вчора він ладен був це стверджувати, а зараз…