Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Це була дивна влучність: Артем читав у книжках про австралійських тубільців, що влучають у ціль бумерангом. Читав про полювання з допомогою ласо, що, кинуте мисливцем, немов саме зашморгує тварину. Але все це було дрібницею, порівняно з влучністю Варкана. Влучити в зайця списом на віддалі не менше як за двадцять метрів! Ні, коли б Артемові хтось розповів про це, така історія здалася б йому неймовірною.

Тим часом Варкан доскакав до зайця, легко підхопив спис, що стирчав із землі, разом з тваринкою, зняв зайця й причепив його до пояса. Артем і Ліда стежили, мов зачаровані, за кожним його рухом. І коли б Варкан зараз кинув свого списа в хмари, а спис повернувся б звідти з великим птахом на собі, — Артемові здавалося, що він не здивувався б. Випадок з зайцем довів йому, на що здібний скіфський мисливець.

Варкан помітив враження, яке він справив на своїх супутників. Він посміхнувся і махнув рукою в напрямі лісу: мовляв, там буде цікавіше!

Ліс зустрів товаришів приємною прохолодою. Варкан мчав далі й далі. Спочатку товариші їхали між пахучих струнких дерев, більшість яких нагадували сосни. Далі цих дерев стало менше й менше. Нарешті вони зникли зовсім. Залишилися самі листяні дерева, теж якоїсь невідомої породи. Та й вони були невисокі. Ґрунт помітно знижувався, повітря ставало вогким. Вже кілька разів з-під копит коней бризкала вода. Ліда мовила:

— Наближаємося до річки чи до болота…

Нарешті Варкан спинив коня. Він обернувся, приклав пальця до рота. Цей жест був цілком зрозумілий — треба було їхати повільно й обережно. Варкан прислухався й заглядав у кущі. Ще кілька хвилин — і молодий скіф легко зіскочив з коня. Він виразно махнув рукою, запрошуючи Ліду й Артема теж злізти з коней. Обличчя його було зосереджене, він весь час прислухався до якихось, лише йому самому чутних, звуків. Другий скіф прив’язав коней до дерева. Варкан тихо щось сказав йому й подивився на Артема. Юнак знов зрозумів. Він приклав пальця до рота. Варкан кивнув головою і, обережно ступаючи, пішов уперед, його супутники йшли за ним.

Попереду блиснула вода. Це був невеличкий ставок, береги його напівзаросли травою. Кілька великих дерев схиляли свої віти над його спокійною поверхнею.

Помахом руки Варкан спинив супутників. Він підійшов до самого берега, нахилився. Артем придивився з-за його спини: якась важка тварина залишила тут свої сліди, прим’явши і зламавши соковиту траву й кущі. Невже кабан?

Варкан повернувся. Він ішов тепер поруч із слідом важкої тварини, не наступаючи на нього. Ось скіф одв’язав від пояса забитого ним зайця і поклав його на траву-якраз на сліду. Потім він повернувся до товаришів. Він уважно подивився на Ліду й Артема, наче зважуючи, чи зрозуміють вони його. Очевидно, Варкан вирішив, що зрозуміють, бо відразу пояснив жестами, що саме мало відбутися. З молодого скіфа вийшов би непоганий актор — настільки виразно він показував руками й обличчям те, що мусило відбутися тут незабаром.

Ось кабан важко виходить з-за кущів. Він іде своїм старим слідом. Він бачить зайця, спиняється й хапає його. Тоді Варкан вбиває кабана списом. Все було зрозуміло, весь план мисливця. Але що саме робитимуть у цей час Артем і Ліда? Варкан пояснив і це. Він указав на високе дерево: треба вилізти туди й залишатися там. Артем відповів на це гримасою незадоволення: хіба це називається брати участь у полюванні? Вилізти на дерево й дивитися звідти? Але Варкан знов показав на дерево, обличчя його стало суворіше. Він прислухався.

Може, це тільки почулося Артемові, але до нього немовби долинули дивні звуки. Десь, зовсім поблизу, кущами йшов великий звір. Він важко дихав, сопів; тріщало гілля, шелестіло листя.

Тепер на сперечання не лишалося часу. Артем допоміг Ліді вилізти на дерево: дівчина опинилася на товстій гілці, майже непомітна знизу в густому жовто-рожевому листі. Через кілька секунд Артем і сам був на дереві, його гілка схилялася ближче до сліда кабана, на якому лежав забитий заєць. Варкан і другий скіф зникли, сховалися. Тільки згодом Артем розглядів, що Варкан стоїть за товстим стовбуром дерева, тримаючи напоготові спис.

Сопіння наближалося. Гілля тріщало гучніше. Але звір не поспішав. Він посувався повільно. Рука Артема мимоволі цупко стискала держак меча, він пильно дивився туди, звідки чулись звуки. Коли б сюди одну добру рушницю! О, тоді Артем показав би, як він володіє рушницею! Але рушниці не було. І юнакові доводилось сидіти тут на дереві, з цим незграбним мечем, і тільки дивитися на те, що відбувалося внизу.