Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Вже давно промчав табун коней, вже знов спокійно їхали товариші широким степом, а Артем все ще думав. Ліда схилила голову: втома відчувалася всіма.

Варкан гучно свиснув. Вони наближалися до становимща. Назустріч їм мчав вершник, вимахуючи списом. Він підскакав до Варкана. Коротка розмова. Варкан озирнувся. Його очі спинилися на втомленій постаті Ліди, потім він перевів погляд на Артема. Юнак розвів руками: нічого не поробиш, дівчина дуже стомилася!

Тоді Варкан щось сказав вершникові, який одразу повернув коня й галопом помчав назад. А сам Варкан через кілька хвилин спинив коня біля невеличкого намету. Він зіскочив на землю й допоміг Артемові зняти з коня стомлену Ліду. Дівчина ледве трималася на ногах. Слідом за Варканом, підтримувана Артемом, вона увійшла до намету й безсило опустилася на м’який килим. Варкан швидко сказав кілька слів старому скіфові, який був у наметі. За хвилину перед Лідою й Артемом стояли високі глеки з холодним молоком, лежало смажене м’ясо і хліб. Варкан сидів біля них і щиро запрошував пити й їсти.

З кожним ковтком цього холодного і запашного молока до Ліди поверталися сили. Ось дівчина вже посміхнулася. Їй самій було соромно за свою кволість. Але ніхто не нагадував їй про це. Артем з апетитом їв м’ясо, запивав молоком. Старий скіф стояв осторонь і дивився на них.

— Звісно, з виделкою було б зручніше, — висловив свою думку Артем, розриваючи пальцями м’ясо. — Але можна й так. Навіть більше пасує до загального стилю. А це що таке?

Висока жінка в вишиваному кокошнику внесла бронзову чашу. Варкан узяв її й поставив між собою та Артемом. Юнак зацікавлено поглянув на скіфа, не перестаючи їсти. Варкан вийшов з намету й повернувся з шкіряним міхом, повним вина.

«Що це буде?» — міркував Артем.

Варкан спинився серед намету в урочистій позі. Він розповідав старому скіфові й жінці в кокошнику про полювання на кабана. І хоч Ліда й Артем не розуміли жодного слова, — розповідь Варкана була для них цілком зрозумілою, так мальовничо ілюстрував він своє оповідання жестами.

Ось він закінчив, підійшов до Артема і знов приклав його руку до свого чола. Артем остаточно зніяковів.

— Та годі вже, — бурмотів він, вириваючи руку, — годі!

Варкан відпустив його, взяв чашу й поставив перед Артемом. Він чемно уклонився юнакові й заговорив знов. Жести допомагали зрозуміти його.

Молодий скіф хотів віддячити Артемові за врятування життя. Він показав на чашу, на вино, закачав рукав і хутким помахом гострого ножа надрізав шкіру на руці. З порізу в бронзову чашу впало кілька краплин крові.

— А далі? — спитав Артем.

— А далі тобі треба зробити те ж саме, — відповіла Ліда.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо глянув на неї Артем.

— Згадала. Колись читала про такі звичаї. Бач, навіть деталі пам’ятаю, — засміялась вона. — Це називається побратимство!

— Тобто?

— Ти мусиш також надрізати собі руку, щоб і твоя кров була в чаші. А тоді ви разом з Варканом вип’єте цю кров…

— Мені здається, це не дуже смачно…

— Пробач, забула. В цю чашу ще буде налито вино. І ви вип’єте це вино разом з кров’ю.

— Це вже не так страшно, хоч все-таки й не дуже вабить мене.

— А після того ви з Варканом станете побратимами. Це покладе на вас обох певні обов’язки.

— Як брати?

— Ні, більш. Я не пам’ятаю добре, але, здається мені, побратими — навіть рідніше, ніж просто брати. Та ти спитаєш у Дмитра Борисовича, він тобі все це пояснить.

Варкан ждав з чашею в руках, прислухаючись до незрозумілої йому бесіди. Артем все ще вагався:

— Ну, а коли я не хочу всієї цієї історії? Що тоді?

— Я не знаю. Але я думаю, що це буде велика образа для Варкана. Ти тільки уяви собі — він такий вдячний, що пропонує побрататися з тобою, а ти візьмеш і відмовишся?..

— Ну, на чортів ота кров? — буркнув іще Артем.

Але він розумів уже, що його відмовлення і справді буде образою для Варкана. Треба було погоджуватись. І він простягнув Варканові свою руку.

Таким же хутким помахом молодий скіф надрізав руку Артемові. Юнак скривився: от, які звичаї бувають!

Кілька краплин крові з Артемової руки впали в чашу й змішалися з кров’ю скіфа. Варкан урочисто й високо підняв чашу. Ліда з цікавістю спостерігала цей стародавній звичай. Старий скіф узяв міх, розв’язав його і налив у чашу вина. Тоді Варкан сів поруч з Артемом і підніс йому чашу.

— Пий, Артеме, — посміхнулась Ліда. — Потім розкажеш, чи смачне!

— А ну тебе! — відмахнувся Артем.