Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Ось на горбі кабана кривавий слід від удару мечем. Це його, Артемів, удар. А ось слід другого удару, дужчого. Цей другий удар розвалив кабанові голову. Хто це вдарив?

— Лідо, ти бачила, як це трапилось?

— Як ти стрибнув униз?

— Ні, це я й сам знаю. От, коли я впав… хто це розвалив голову кабанові? Це ж не я, бо я вдарив по спині…

— Отой другий скіф. Коли ми полізли на дерево, Варкан щось сказав йому — і він подався назад, у той бік, де залишились наші коні. А потім, потім я побачила, як він біжить сюди… це вже тоді, коли ти стрибнув з дерева… а коли ти впав, то Варкан ще не встиг підвестися, як той скіф вихопив свій меч і вдарив кабана по голові. Кабан упав, задриґав ногами, захрипів. А ти лежав нерухомо… і я думала, що… що…

— Ну, добре, добре, — ніяково спинив її Артем. — Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають… Дивись, Варкан хоче забрати з собою дичину!

Разом з другим скіфом, Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час від часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їх настрій. Обличчя його було веселе і приязне. Нібито нічого й не сталося, не було ніякої смертельної небезпеки. Просто, пополювали на кабана, вбили його без ніяких труднощів — от і все.

Ліда й Артем з цікавістю дивилися, як Варкан швидко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня. Його приятель сів на коня позад Варкана. Подано знак: поїхали!

Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша. Навіть тепер звір все ще здавався страшним. Широко роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби загрожувала. Артем згадав ту мить, коли ця паща повернулася до нього. Які страшні були тоді ті малесенькі люті червоні оченята! Як горіли вони злістю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову страховища…

— Мені здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артеме, — сказала Ліда. — Пам’ятаєш, як він зворушливо приклав твою руку до свого чола? Це, мабуть, така скіфська манера дякувати.

— Тоді я мусив би так само дякувати його товаришеві…

— Але як ти наважився стрибнути на кабана з дерева?

— Зовсім я нічого не наважувався. І не думав про це. Хіба тоді був час обмірковувати?

Ліда знизала плечима. Проте у виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не пізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла під час роботи в експедиції. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але зовсім такий, як і багато інших. Тепер, у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мов якісь нові риси пробудилися в ньому під впливом нових обставин. Але що саме змінилося в ньому? Зовні він залишився таким самим Артемом. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не залишилося в його поведінці…

Закінчився ліс. Вони знов їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під низькими хмарами, співали жайворонки… Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу. Вона здавалася звідси зовсім маленькою. В сутінках далекі кам’яні урвища наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою й степ, і ліс, і становимще.

Здалека долинуло кінське іржання. Варкан застережливо махнув рукою супутникам і круто завернув убік. Слідом за ним завернули й інші. Це було зроблено цілком вчасно, бо через хвилину з високої трави виринули перші коні великого табуна. Вони мчали галопом — десятки й сотні коней, вони мчали суцільною масою, лавою. Від глухого тупоту здригалася земля, коні мчали, не вибираючи шляху. З десяток рабів гнало цей табун, вигукуючи, вимахуючи руками. Товариші спинилися подивитись. Дійсно, Варкан мав підстави звернути з шляху. Навіть тут, на певній віддалі від табуна, коні під вершниками збуджено іржали й поривалися до табуна.

Артем згадував розповіді Дмитра Борисовича, які він слухав вечорами біля вогнища, після роботи в експедиції. Так, тепер перед його очима були живі ілюстрації тих захоплюючих оповідань!

Ось воно, багатство кочівників, табуни коней! Живі, рухливі запаси їжі скіфського племені пробігали мимо юнака. Він знав, що кінське м’ясо, кобиляче молоко — головна їжа кочівників. Але чому табуни зосереджені в руках скіфських, багатіїв? Адже всю роботу коло табунів роблять раби й служники. Он, і цей табун погнали теж раби… Ні, все це не гаразд!..