Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Ось він! З-за кущів показалась довга руда голова кабана. Маленькі люті червоні очі озиралися, з величезної пащі стирчали ікла, довга руда щетина росла на голові. Кабан незадоволено зарохкав і став озиратись на всі боки, чимсь занепокоєний.

Артем стежив за його рухами, мов зачарований. Який розкішний лютий звір! Могутнє сухоребре його тіло було метра півтора завдовжки; міцні м’язи ворушилися під рудою шкірою, вкритою рідкою довгою щетиною.

— Ех, рушницю б мені!.. — беззвучно прошепотів Артем.

Кабан побачив зайця, що лежав на траві. Він загрозливо засопів і спинився, обнюхуючи звіринку. Не повертаючи голови, Артем бачив, як безшумно вислизнув з-за дерева Варкан. Спис був піднесений над його головою. Кілька секунд Варкан націлявся. Зараз, зараз…

Спис здригнувся в руці молодого скіфа. Рука блискавично викинулася наперед — і тієї ж самої секунди нога Варкана посковзнулася на слизькому корінці. Скіф похитнувся. Спис вискочив з його руки, як жива істота. Він перевернувся в повітрі і вдарив кабана по голові.

— Ах! — не стримала зляканого вигуку Ліда.

Варкан, намагаючись утриматися на ногах, змахнув руками, щоб зберегти рівновагу. Але було пізно. Лютий звір помітив Варкана, стрибнув прямо на нього і збив його з ніг.

— Варкан! Варкан! — вигукнула Ліда. — Допоможіть йому! Кабан розірве його! Артем!

Прямо під собою Артем побачив величезне руде тіло кабана. Під ним лежав Варкан, який даремно намагався підвестися. Кабан роздере йому груди своїми гострими іклами!.. Щось закипіло в горлі Артема, невиразний вигук вихопився в нього. Не думаючи більш ні про що, юнак з мечем у руках стрибнув униз.

— Ой, Артеме! — почув він ще голос Ліди.

Юнак не пам’ятав нічого. Він бачив перед собою тільки широку могутню спину кабана. Як Артемові пощастило втриматися на ногах, він не знав і сам. Але він стояв на землі з піднесеним мечем. Не вибираючи, не націлюючись, він з усієї сили вдарив мечем по горбу кабана. Почулося люте ревіння. З розітнутої спини бризнула кров. Кабан підстрибнув і повернув голову до Артема. Юнак побачив його червоні маленькі очі, роззявлену пащу з довгими жовтими іклами.

«Ну, тепер він візьметься за мене! — майнуло в голові Артема. — Аби тільки мені влучити його в голову!»

Меч знов блиснув у повітрі. Але вдарити Артем не встиг, бо кабан одним стрибком збив його з ніг. Гострий біль обпік ногу юнака. Прямо над собою він бачив жовто-рожеве листя дерев, чув розлютоване рохкання звіра. Тривало це якусь невловиму мить. Потім рохкання припинилося, щось густо забулькотіло. Стало тихо.

Ні, не тихо. Ось голос Ліди:

— Артеме, що з тобою? Артеме! Відповідай!

Другий голос щось говорить. Це голос Варкана. Як, він живий?.. Кабан не вбив його?..

Чиїсь руки підводять Артема.

— Артеме, милий, що з тобою?..

Яка вона кумедна й гарна, та Ліда?

— Зі мною… нічого… тільки нога болить, — відповів Артем.

Він знов бачив усіх. Ліда із стурбованим обличчям підтримує його голову. Варкан у розшматованому одязі, без шолома, дивиться на нього з тривогою, змішаною з любов’ю. Другий скіф тримає в руці свій шолом — і з нього часто капотить вода.

— Та що ви всі такі, наче ховати мене зібралися? — образився Артем. — Я живий і здоровий. Просто, кабан трохи прим’яв мене… і більше нічого… Хіба тіль… ох!

Він застогнав від гострого болю в нозі.

Варкан підійшов до Артема. Він став перед ним на коліна, взяв обома руками його руку й приклав її собі до чола.

— Що таке, Варкан? — здивувався Артем.

Все ще тримаючи руку юнака на своєму чолі, скіф дивився на Артема щиро і вдячно. Він дякував Артемові за допомогу, без якої кабан, напевне, забив би його.

— Яка шкода, що ми не можемо розуміти один одного, — зітхнув Артем. — Я б тобі, друже, пояснив, що тут нема за що дякувати. Хіба міг я зробити інакше? От, шкода, рушниці не було. Вона певніша за твій спис… навіть з твоїм умінням кидати його…

Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шолома, промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклом шкірку й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко й уміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь листя. А тоді, поплескавши Артема по плечу, допоміг йому встати.

— Болить, Артемчику?

— Коли згадую, Лідо, то болить. А якщо не думати, то можна й забути.

Шкутильгаючи, Артем підійшов до забитого кабана. Як це сталося, що кабан кинув його? Він нахмурив брови, намагаючись пригадати. Ні, він пам’ятає лише, як кабан стрибнув на нього, потім цей гострий біль у нозі, потім… потім нічого не можна пригадати, аж доки він не почув голоси Ліди й Варкана.