Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Щось мені здається, що Варкан ставиться до Ліди в усякому разі не менш прихильно, ніж до Артема, — сказав з лукавою посмішкою археолог. — Та ви не червонійте, моя люба, це цілком зрозуміло. Я тільки боюся, як би не вийшло через це якихось сперечань. Самі розумієте, Гартак цікавиться вами, Варкан теж… трошки цікавиться. Ну, а на світі є ще… юнак, який теж не хоче відступитися від вас…

— Дмитре Борисовичу!..

— Гаразд, гаразд! Це тільки між нами. Так от, що відповісти Варкану?

Що відповісти? Та хіба не ясно само собою, що відповісти?..

— Я з радістю, — відповів Артем.

Ліда на хвилинку задумалася. Їй було цікаво й подивитися на скарби Сколота, і взяти участь у полюванні. Проте скарби не зникнуть. І Ліда теж відповіла рішуче:

— Я теж з охотою!

— Добре. Тоді ми тут розлучаємося. Іван Семенович і я повертаємось до становимща, а ви з Варканом вирушаєте в іншому напрямі. От тільки, як ви з ними будете розмовляти?

— Нічого, Дмитре Борисовичу, під час полювання розмовляти ніколи, — відповів Артем. — Там діяти треба!

— А з якою ж зброєю ми полюватимемо? — запитала Ліда.

Справді, коли Варкан і товариші його були озброєні довгими списами, луками й короткими мечами, то в Артема й Ліди ніякої зброї поки що не було.

— Хм… дійсно, в мене є тільки одна зброя, — вийняв Артем з кишені свій маленький ножик. — Але на кабана вона не дуже…

— В мене й такої немає, — додала Ліда.

Зрозумівши, в чім річ, Варкан подав знак двом воїнам.

Вони зняли з себе короткі мечі й передали їх Артемові й Ліді. Артем підперезався шкіряним поясом, на якому висів меч. З Лідою було гірше. Її тоненьку талію довелося обкрутити поясом двічі. Варкан тим часом розмовляв з Дмитром Борисовичем.

— Варкан каже, — переклав археолог, — що це лише про всяк випадок. Звісно, він дав би вам і лук, і стріли, і списи. Але я запевнив його, що ви не звикли до такої зброї. Правда? А як же вам, Лідо, пасує такий меч при боці!

— Спокійно, — голосно скомандував Артем. — Слухати мою команду! Товариш Ліда, шаблі вгору!

Клинки виблиснули в повітрі.

— Рубай!

І Артем крутнув мечем над головою. Проте Ліда не підтримала його.

— Нам поки що нема кого рубати, товаришу командир.

— Правда, Артеме, побережіть ваші сили, — посміхнувся й Іван Семенович. — Бачите, час уже вирушати.

Варкан віддав наказ воїнам. Артем сховав меч у ножни.

— Добре… Почекаю, поки знайдемо дичину!

Група розділилася. Іван Семенович, Дмитро Борисович і один з воїнів вирушили далі, до становимща. Решта на чолі з Варканом швидко помчала степом в напрямі лісу.

Артем їхав поруч з Лідою. Він бачив, як вона спокійно і впевнено трималась на коні. Золоті її кучері розвівалися, вона міцно тримала поводи і, видно, втішалася з швидкої їзди. Висока жовто-рожева трава била по колінах — добрі коні мчали слідом за Варкановим великим жеребцем. Ось Варкан озирнувся, глянув на Ліду, Артема і схвально кивнув головою. Артем крикнув Ліді:

— І де ти тільки навчилася так їздити верхи? Не знав, що ти ще й це вмієш!

— Раніше за тебе вміла, — задерикувато відповіла дівчина. — Ще два роки тому склала іспити на звання кавалериста!

— Ач яка!..

Коні мчали просто до лісу. Ось зразу закінчилася висока степова трава. Вершники спускалися в долинку, що розкинула свій тьмяний і м’який жовто-рожевий килим перед лісом. Варкан щось гукнув, високо підняв довгий, тонкий спис і повернув убік.

— Що таке?

Коні Артема й Ліди, звичні триматися гурту, звернули й собі. Артем вдивлявся вперед: невже почалось полювання? Але де ж той кабан?..

— Заєць!.. Заєць!.. — гукнула Ліда.

Варкан, пригнувшись на коні, мчав навздогін за зайцем. Сіра звіринка, притиснувши довгі вуха до спини, тікала до лісу великими й нерівними стрибками. Вона кидалася в сторони, поверталася й мчала, мчала…

«Та хіба ж він наздожене? — подумав Артем. — Заколоти зайця списом… Це ж неможливо!..»

Але Варкан мав на меті зовсім інше. Високо тримаючи спис, він чекав лише, щоб заєць опинився на якійсь уявній прямій лінії, вздовж якої мчав кінь скіфа. Тоді Варкан з силою кинув уперед спис. Тонке ратище під час польоту здригалось, наче само шукало свою ціль, повільно опускаючись вниз вістрям. Заєць мчав, заклавши вуха. Ось він стрибнув ще один раз, і в цю мить спис наздогнав його. Вістря пронизало тваринку наскрізь і приштрикнуло її до землі. Ратище стирчало вгору.

Ліда здивовано глянула на Артема:

— Ти бачив колись що-небудь подібне?

— Ні, — визнав Артем.