Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Огляд цей тривав недовго. Мабуть, він цікавив більше, хоч це й може здатися дивним, не Івана Семеновича, а Дмитра Борисовича. Втім, і справді, що могло цікавити досвідченого інженера-геолога в цих старих засобах добування руди? Іван Семенович цікавився тільки напрямками та величиною жил.

Цікавість Дмитра Борисовича була ширшою. Він звертав увагу на кожен молоток, кожну лопату, деталі одягу робітників — на все-все. Ніщо не пройшло повз його увагу. І вже не перший раз Артем чув його зажурене зітхання — весь час однакове й безнадійне:

— Коли б мені фотоапарат!.. Коли б фотоапарат!.. І як це я загубив його в тій проклятій печері!..

Але апарата не було — і Дмитро Борисович готовий був затримуватись біля кожної речі, щоб замалювати її в своїй записній книжці. Артема мучила інша думка: чому ім’я Роніса здається йому таким знайомим? Звідки це?

Тим часом вони повернулися до того місця, де зустрілися з Ронісом. Він розповідав тепер про себе — так само стримано й спокійно, хоч зрідка в його голосі проривався смуток.

— Звичайно, я народився тут. Але ніколи в житті я не забував того, що розповідалося в нашій родині! Я завжди пам’ятатиму це. Мої далекі предки були взяті скіфами в полон в Ольвії під час перемоги скіфів над греками. І скіфські вожді зробили їх рабами! Моїх предків!

Варкан, що неуважно слухав Роніса, підвів голову й посміхнувся:

— А коли б мої предки, Роніс, потрапили в полон до твоїх, як багато інших скіфів, то тоді ви зробили б їх рабами в Ольвії…

Раптом вони перейшли на скіфську мову. Дмитро Борисович використав цю хвилину:

— Звісно, правильно. Цілком ясно, що скіфам, які найчастіше самі потрапляли в полон до греків, жилося значно гірше… Історія, наприклад, пам’ятає безліч повстань серед грецьких рабів. Грецькі багатії жорстоко гнобили своїх рабів, переважно — скіфів. Ще дві тисячі років тому скіфи під проводом раба Савмака повстали проти своїх гнобителів і навіть захопили владу в свої руки. Але греки придушили це повстання з допомогою свого війська, що прибуло з-за моря… Згадати про знамените Боспорське царство, згадати про всі ті колонії греків… про ту ж таки відому Ольвію… Про це чимало цікавого можна розповісти. Колись потім нагадаєте мені, я вам розкажу безліч цікавих речей… Проте наші друзі знов перейшли на грецьку мову. Послухаємо!

Співбесідники сперечалися. Нарешті Варкан гукнув:

— Роніс, я не розумію одного. І ось питаю тебе про це. Скажи, як ти можеш жити в мирі з Дорбатаєм? Я знаю тебе, знаю чимало такого, чого не знають інші. Чимало в нас є спільного — і коли б Дорбатай знав про це, він би не помилував нас. Але Дорбатай на мене й не дивиться, він мій ворог — і я його ворог. Він і твій ворог, я знаю. Чому ж він до тебе прихильний? Відповідай!

Роніс гірко посміхнувся:

— Так, Дорбатай нібито добрий до мене. Але хіба це тому, що він мене любить?

— А як же це зрозуміти?

Очі в Роніса заблищали гнівом.

— Так слухай, Варкан! Слухай! Ми з тобою друзі. Я скажу тобі, в чому тут річ. Чи знаєш ти, що я купую в Дорбатая його прихильність до мене? Вона мені потрібна, щоб ніхто не насмілювався заважати мені в моїй роботі… про яку ти добре знаєш… Заради моєї мети я готовий віддати все моє життя, і ти знаєш це. Але для того, щоб досягти її, мені насамперед потрібна широка воля. І я купую її в старого віщуна!

— Я не розумію тебе, Роніс.

— Слухай! У моїй родині є стара легенда про якогось далекого мого прапрадіда. Ця легенда пошепки передавалася від батька синові, від сина внукові й правнукові. Вона дійшла й до мене. Я розкажу тобі про неї, Варкан. Слухай, ось вона. Колись давно, коли саме — я не знаю, один з моїх прадідів знайшов у горах золоті поклади. Вони були такі багаті, що золота не треба було видобувати. Людина могла просто приходити й брати золото голими руками. Вона лише нахилялася — і брала з землі самородки. І протягом цілого життя не могла б людина чи кілька людей вибрати ті поклади, винести всі самородки. Мій прадід нікому нічого не сказав про ті поклади. Він сховав таємницю глибоко в своєму серці. Тільки його старший син узнав про це. Такий був заповіт прадіда: передавати таємницю з уст у вуста, від батька до старшого сина. Так таємниця дійшла і до мене… Правда, частина тих покладів давно вже втратила свою цінність…

— Вибрали все золото?

— Ні, зовсім не те. Бач, мій прадід знайшов два поклади золота. Один дуже великий, а другий значно менший. Я розробляю менший. Але й з нього я щотижня даю в скарбницю Дорбатая багато золота. Цим я й купую в старого віщуна мою волю. Він дізнався, що лише я один знаю місце, де ті поклади. І він не хоче шкодити мені, доки я даю йому золото. А золота мені вистачить на все моє життя, хоча б я жив триста років! Старий Дорбатай, звісно, хотів би сам узнати про те місце. Але він добре знає, що я не скажу нічого, хоча б він катував мене місяцями…