Кір Буличов - Оповідання

Але слон все йшов і йшов ззаду. Він залишився від видінь. І кроки його були реальні, важкі, здавалося, що пісок здригається і прогинається під ним.

Турбувала відсутність вогника. Раптом проминеш, але жодних сил повернути, піднятися на скелю, роззирнутися. Павлиш навіть ніяк не міг зміркувати, скільки часу минуло відтоді, як він повернув на мис. Провали в свідомості могли бути миттєвими, а могли продовжуватися довго.

А слон зовсім близько. Дихає в спину. Павлишу всього лише потрібно — повернути голову, і видиво зникне. Але ніяк не міг змусити себе це зробити. Він втомився не тільки фізично. Втомилося все — і розум, і уява, і відчуття, — мозок відмовлявся вбирати нові образи, реагувати на них, лякатися чи ігнорувати. Було, словом, однаково — чи йде ззаду слон а чи він плід уяви, залишок марення.

І все-таки Павлиш озирнувся. Він сподівався, що нікого там не немає, окрім потвор.

Але слон був. Ні, не слон, ніякий не слон. Просто аморфне громаддя незрозумілим чином погойдувалося ззаду, співвідносячи рух із швидкістю людини, навіть припадаючи на один бік, наче приволікуючи ногу. У нього не було ні очей, ні хобота. Лише в найнесподіваніших місцях раптом спучувалася світла оболонка, утворюючи короткі мацаки.

Павлиш увімкнув ліхтар. І тут-таки зник біль. Тут-таки прийшла злість, яку так безуспішно намагався викликати в собі Павлиш. Адже декілька десятків метрів, декілька кроків залишилося до мети, до вогника. Так не можна. Це нечесно. Це просто нечесно з боку планети.

Громаддя не відступило. Лише в тому місці, куди уперся промінь ліхтаря, утворилася вирва, немов світло відчутно тиснуло на оболонку. Павлиш провів променем по тілу громаддя, і те з несподіваною легкістю втекло з-під променя, розділившись на дві форми, ставши схожим на клепсидру.

Павлиш вихопив пістолет, натиснув гашетку, але промінь пістолета протягнувся тонкою смужкою, нежаркою і нестрашною і обірвався біля громаддя. Павлиш викинув пістолет. Він був важкий, він відтягував руку і був абсолютно не потрібний.

Павлиш і громаддя стояли один проти одного. Павлиш вимкнув ліхтар. Громаддя розширилося в середині і знову стало міхом картоплі завбільшки з двоповерховий будинок. Одна з потвор необережно підлетіла близько до громаддя, і мацаки, що витягнулися з оболонки, підхопили її і заховали в тіло. І немає потвори.

— До біса! — сказав Павлиш, і громаддя гойднулося, почувши голос. — Я все одно піду.

Він обернувся до громаддя плечима, тому що нічого іншого не залишалося. І пішов. Дощ дуже голосно стукав по шолому, і дзвеніло у вухах. Але треба було йти і не обертатися.

Громаддя було ближче. Він відчував це і не озирався.

Скелі розступилися. Мис кінчався. Одна скеля, вища від інших, з плоскою верхівкою, стояла на самому краю мису. І на ній горів вогник. Не вогник — сліпучо яскравий ліхтар. Ліхтар знаходився на стовпі. Навколо ліхтаря крутилися потвори, і земля біля стовпа була усіяна їх трупами. До верхівки ліхтаря, до майданчика, на якому він горів, було метрів зо п’ять. Чорний кубик, метри у два заввишки, уміщався на цьому майданчику поряд з ліхтарем. Там, певно, знаходилася силова установка, що живила ліхтар. І все.

Не було ні будиночка з розчиненими вікнами, ні печери, в якій горів вогонь, не було навіть діючого вулкана. Був автоматичний маяк, встановлений кимось, хто живе далеко і навряд чи навідується сюди.

І подорож втратила сенс. Павлиш заповз на скелю — з одного боку вона була пологою. Але цей останній відтинок шляху відняв усі сили — та їх і не було звідки брати: ти можеш пройти майже через все і витерпіти майже все, якщо попереду є мета. А якщо її немає…

Громаддя також повзло на скелю — трохи швидше, ніж Павлиш. Коли він доторкнувся, нарешті, до стовпа, металевого, блискучого під дощем, гладкого, громаддя випустило мацак і доторкнулося до ноги Павлиша. До хворої, занімілої ноги. І страхітливий біль примусив скрикнути, тому що мацак накрив діру в скафандрі й діткнувся до рани.

Павлиш відсмикнув ногу, притиснувся до стовпа, і рука вчепилася в поперечину. Короткі стержні стирчали обабіч стовпа — по цій драбині вилазив, певно, бакенщик. Павлишем керував лише інстинкт самозбереження. Свідомість відключилася — чомусь крутилася лише думка: от коли б приїхав бакенщик, бакенщик… Потім була темрява і знову різкий біль — другий мацак ялозив по нозі. І свідомість повернулася лише на майданчику маяка. Як він зумів подолати ці п’ять метрів з занімілою ногою, знесилений, Павлиш так і не втямив. Він дивився вдолину. Темне громадя обволікло стовп і повільно повзло по ньому вгору. Павлиш вихопив ніж, різонув ним по першому з мацаків, що вилізли на майданчик, той відразу зник, сховався, але на місце його піднявся новий.