Кір Буличов - Оповідання

Фосфоресціююча живність пирскала в боки від незграбної людини. Під водою було зовсім темно, і Павлиш увімкнув ліхтар, щоб не збитися з дороги. Праворуч був піщаний укіс, що йшов угору, — край дельти, ліворуч дно опускалося приступками. Течія річки відчувалася тут виразно — води тиснули в бік, гнали у глибину, і видно було, як по дну пересувалися цівки піску, що відносилися течією.

Спустившись ще глибше, Павлиш потрапив у джунглі водоростей, м’яких і податливих. Ніхто не заважав Павлишу йти по дну моря, ніхто не зустрівся йому, але це не вселяло спокою, тому що Павлиш не міг звільнитися од відчуття, що за ним стежать, намагаються вгадати, наскільки він сильний і небезпечний…

Морда дивилася на нього з водоростей єдиним вузьким оком. Світло шоломового ліхтаря відбилося в оці, і око ще більш звузилося, силкуючись, певно, розібрати, що ж ховається за плямою світла.

Павлиш завмер і від різкої зупинки втратив рівновагу, течія підхопила його, здійняла і повалила вперед, до морди. Павлиш змахнув руками, щоб утриматися на місці, і задер голову, побоюючись загубити морду з променя світла. Він був безпорадний і навіть не міг дістати пістолета, оскільки для цього спочатку треба було повернути руки до тіла.

Око заплющилося, на його місці з’явився роззявлена паща, всіяна голками. Павлиш чудово міг би уміститися в пащі, і він миттєво добудував в уяві відповідне тіло і хвіст зі шпичаками на кінці. Морда закрила рот і знов розплющила око. Морда, можливо, було вражене дивною поведінкою прибульця — ледь торкаючись кінцівками дна, прибулець поводив у воді руками, хитався, повертався і при цьому наближався до морди.

Чудовисько не витримало цього жахного видовища, вирішило, що Павлиш хоче його з’їсти. Морда раптом розвернулася і кинулася навтіки. У морди не було тіла, не було хвоста зі шпичаками — лише щось на кшталт скошеної потилиці, оснащеної плавниками.

Стебла водоростей закрутилися у водоверті, піднятій мордою.

Павлиш нарешті встав на ноги. Перед тим, як продовжити шлях, він постояв з хвилину, відсапався, дістав пістолет і вирішив не випускати його з руки, поки не вибереться назовні.

І коли Павлиш усе ж рушив, він пішов назад, уже пройденим, відомим шляхом, потім, вибравшись з водоростей, спустився глибше, щоб обійти джунглі краєм.

У глибині заважала йти течія. Вона була подібна до сильного вітру. Павлиш таки розшукав довгий, схожий на обламаний палець камінь і взяв його у вільну руку, щоб не спливати при кожному кроці.

Крокуючи вздовж джунглів, Павлиш поглянув на годинник. Вже минуло дві години відтоді, як він покинув корабель, прогулянка затягувалася. Зарості порідшали, — певно, їм краще жилося в тому місці, де прісна вода річки змішувалася з морською. Значить, можна помалу забирати до берега. Скоро мандрівка по морському дну закінчиться. І Павлишу була украй приємна думка про повернення на повітря, де живуть лише нешкідливі метушливі потвори. Павлиш почав підійматися пологими приступками вгору і, задерши голову, побачив, що над головою крізь тонкий шар води видно зорі та смужки піни на верхівках хвиль.

І тут його сильно ударили в спину. Він інстинктивно хитнувся вперед, ударився чолом об забороло і спробував обернутися — чорти хапали, як поволі доводилося повертатися, щоб зустріти в лице наступний удар.

Позаду нікого не було.

Павлиш постояв з хвилину, вдивляючись у темряву, поводячи ліхтарем, і знову відчув удар у спину. Наче хтось швидкий і веселий загравав з ним.

— Ах, так, — промовив Павлиш. — Як хочете. Я пішов на берег.

Він знову зробив півоберт навколо своєї осі, але тут-таки різко обернувся і впритул зіткнувся з тупорилою істотою, подібною до величезного хробака. Істота, побачивши, що виявлена, прожогом злетіла вгору, вискочила, піднявши стовп бризок, з води і зникла.

— Так і не познайомилися, — кинув йому услід Павлиш. — Хоч ви украй милі.

Він зробив ще крок і відчув, що вода розступилася. Павлиш стояв по шию у воді. Берег був порожній і йшов удалину, до вогника (його Павлиш побачив відразу) рівною смугою. Ріка шуміла позаду, безсила зупинити його. Павлиш впустив камінь і хотів вийти з води, тут-таки його хтось схопив за ногу і сильно рвонув углиб.

Вода завирувала. Павлиш втратив орієнтацію і розумів лише, що його тягнуть углиб, чого йому ніяк не хотілося. Він намагався висмикнути ногу, ввімкнути ліхтар, вистрілити в того, хто тягне його, — все це водночас.

Нарешті, ліхтар спалахнув, але в скаламученій воді Павлиш ніяк не міг розгледіти свого ворога, і тоді він, діставши все-таки пістолет, вистрілив у той бік. Промінь пістолета був сліпучо яскравий, хватка ослабла, Павлиш сів на дно і зрозумів, що його намагався потягнути углиб грайливий хробак, який так боязливо втік нещодавно. Тепер же він звивався, розітнутий променем надвоє. Вода каламутніла. І Павлиш чомусь пошкодував хробака і подумав, що тому просто не хотілося розлучатися з людиною, до якої він відчув симпатію. Ось і вів познайомитися з сім’єю — не знав-бо, бідолаха, за яку кінцівку люди водять одне одного в гості.