Кір Буличов - Оповідання

Павлиш постояв, подивився на хробака, що корчився, і хотів було повертатися до берега, як з глибини вискочила зграя вузьких, схожих на веретено риб, приваблених, певно, запахом крові хробака. Веретена роздвоювалися, немов щипці, упивалися в хробака, їх було багато, дуже багато, і видовище сутички половинок хробака з хижаками було настільки страшним, несамовитим, первісним, що Павлиш не міг відірватися від нього. Стояв і дивився. І лише коли одне з веретен кинулося до нього, перевіряючи, хто світиться так яскраво, Павлиш зрозумів, що затримуватися зовсім не слід, і поспішив до берега, вимкнувши ліхтар і сподіваючись, що хробак — апетитніша їжа, ніж його скафандр.

На жаль, веретено думало інакше. Воно вчепилося в бік і рвало тканину, мов злий собака. Павлишу довелося розрізати хижака променем. Тут-таки декілька веретен облишили хробака і кинулися навздогін за Павлишем.

Павлиш відступав до берега, разячи променем по спритних, швидких тілах хижаків, але, здавалося, що на місце загиблого негайно припливає інший. Разів зо два хижаки добиралися до скафандра, але тканина не піддавалася зубам, і вони продовжували смикати і дзьобати скафандр, ніби його упертість додавала їм сили.

Одному з хижаків вдалося-таки прокусити скафандр. І ногу. Павлиш, гарчачи від болю, відчуваючи, як вода через отвір ллється в скафандр і змішується з кров’ю, як усе нові й нові веретена упиваються в ноги, з відчаєм рвався до берега, стьобаючи по воді слабіючим променем, і вода кипіла навколо і фейєрверком розліталися іскри та клуби пари.

Павлиш вибрався на пісок, витягнувши хижаків, що вчепилися бульдожою хваткою, — вірніше, частини їх, бо всі вони були мертві, розрізані променем.

У місці розриву ногу саднило — зуби веретен встромилися в м’ясо, і Павлиш знав, що йде кров, але зупинити її не було чим. Павлиш припустився щонайгрубішої як для лікаря помилки — не взяв з собою навіть пластиру.

— Гнати треба таких, — сказав Павлиш собі. — Сподівався провести приємний вечір. Прогулянку під місяцем.

Він відчув, що страшенно втомився, що хоче лягти і нікуди більше не йти. І навіть не повертатися до корабля, тому що йти треба знову по морському дну, а такі подорожі можна здійснювати лише раз у житті. Просто закопайся в пісок і спи, підказувало втомлене тіло. Ніхто тебе не чіпатиме. Відпочинеш годинку-другу і потім підеш далі. Трохи нудило, і було важко дихати.

Звичайно ж, зрозумів Павлиш. Крізь дірку входить тутешнє повітря. От халепа. Павлиш відмотав частину шнура, що висів аксельбантом через плече, — захопив на випадок, якщо знадобиться мотузок, відрізав променем пістолета шматок з півметра і наклав нижче коліна джгут. Це було не дуже розумно — нога затерпне і йти буде важче, — але на суміші свого і місцевого повітря теж довго не протягнеш.

Відрізавши шнур, Павлиш помітив, що пістолет дає зовсім слабкий промінь, але не зрозумів, чи то він вимагає підзарядки, чи то енергія «витекла» раніше, ще на кораблі. Павлиш сховав пістолет. Залишався ніж, але навряд чи його можна було вважати за надійну зброю.

Затим Павлиш зробив ще одне неприємне відкриття — в битві на дні якимсь чином розкрився ранець і запаси їжі дісталися рибам. На дні ранця виявився лише тюбик з соком. І Павлиш випив половину, ретельно закрутивши залишки і заховавши їх щоякнадійніше.

Найрозумніше було б повернутися на корабель. Може, вдасться підзарядити пістолет і, головне, поновити запаси води, змінити скафандр. Далі йти нерозважливо. З кожним кроком повернення ставало все більш проблематичним, тим більше невідомо, що чекає попереду і що ховається за вогником. Може, це просто діючий вулкан?

Щоб більше не міркувати, Павлиш підвівся — нога боліла — і швидко пішов по піску до вогника, не озираючись назад.

Хотілося пити. Коли знаєш, що питва залишилося на два ковтки, завжди кортить пити. Щоб відволіктися, Павлиш сконцентрував увагу на болі в нозі, хоча, уже кроків через двісті не треба було робити це спеціально — нога заніміла і нила, немов зуб. «Ще не вистачало, щоб риби були отруйними, — подумав Павлиш. — І що мені вартувало відразу побігти до берега, як тільки я їх побачив? А стояв же і дивився, втративши цілу хвилину.

Упертості вистачило ще на півкілометра. Потім довелося присісти і розпустити шнур, підсилити приплив кисню, щоб не стало зле. Але все одно було зле. «Либонь, я втратив багато крові», — думав Павлиш, і чомусь стало можливим відмежуватися від самого себе, ставити діагноз об’єктивний і жорстокий. І діагноз був: він не дійде.