Кір Буличов - Оповідання

…Надія поспішала дописати останній аркуш. Вона дуже жалкувала тепер, що так мало писала в останні тижні. Вона завжди не любила писати. Навіть сестри докоряли їй за те, що зовсім не пише листів. І лише зараз вона раптом уявила, що, коли відлетить з трепангами, може так трапитися, що корабель потрапить до рук розумних істот, і навіть до таких, які передадуть її нотатки на Землю. І ось вони клястимуть її останніми словами за те, що не описала своє життя детально, день за днем, не описала ні трепангів, хоч знає їх тепер мов своїх родичів, ні інших, з якими їй довелося мати справу на кораблі, — одні давно вже загинули, інші потрапили в музей, третім, певно, судилося буде загинути, тому що трепанги змогли дізнатися — адже вони значно більше від Надії знаються на всякій техніці, — що корабель так довго не повертався до себе додому через те, що в системах його сталися неполадки. Якщо так справа піде далі, він до кінця часів носитиметься Всесвітом, помалу ламаючись, вмираючи, як людина.

Всі останні дні для Надії проходили у поспіху. Їй доводилося робити безліч справ, значення яких вона не завжди розуміла; але знала, що вони важливі і потрібні для мети, ясної для трепангів. Вона розуміла, що розпитувати їх про це безглуздо. Вони і не могли їй пояснити, навіть коли б хотіли. За ці роки Надія навчилася тому, що вона не може зрозуміти навіть найнерозумніших мешканців корабля, не кажучи вже про трепангів. Адже скільки вони прожили поряд з драконихою, скільки годин Надія провела поряд з нею, а так нічого вона й не дізналася. Або кульки, що жили в скляному кубі. Кульок було багато, десятки зо два. З появою Надії вони часто починали міняти барву і розкочуватися крупними намистинами по дну куба, складаючись у фігури і кола, немов давали їй знаки, яких вона зрозуміти не могла. Надія говорила про кульки трепангам, але вони або забували відразу, або не спромагалися подивитися на них. Надія, коли стало ясно, що подорож добігає кінця, сплела з дротів мішок, щоб захопити кульки з собою. Знала навіть, що кулькам потрібна вода — більше нічого їм не потрібно.

Ось і зараз, як допише, складе своє добро, треба бігти відчиняти троє дверей, які намалювали їй трепанги на плані. Ці двері трепангам не відчинити, тому що квадратики дуже високі для них.

Надія зрозуміла, що вони візьмуть з собою той човен, який колись захопив її в полон. На ньому й полетять. Але для того, щоб зробити це, треба обов’язково вивести з ладу головну Машину. Інакше до човна не пройти і Машина просто не випустить їх з корабля. Для цього Надія також була потрібна.

Надія не спала вже другу ніч. І не лише тому, що була охоплена збудженням, але й тому, що трепанги не спали взагалі і не розуміли, чому їй треба неодмінно відключатися і лягати. І варто було їй улягтися, як відразу в мозку вона відчувала поштовх — трепанги кликали її.

Складаючи аркуші, Надія раптом завагалася, чи залишати їх тут. А може, узяти з собою на човен? Може, їм краще буде з нею? Хтозна що трапиться в дорозі? Ні, розсудила, сама-бо вона завжди може розповісти. А на кораблі нічого не залишиться.

Поштовх у голові. Треба бігти. Надії раптом здалося, що вона вже не повернеться сюди. Життя, що тягнулося так поволі і монотонно, раптом набрало страшної швидкості і помчало вперед. І саме зараз воно може обірватися…

— Ми постараємося повернути сам корабель до нашої планети, — сказали їй трепанги. — Але це дуже ризиковано. Адже для цього ми повинні змусити мозок корабля підкоритися нам. Якщо нам це не вдасться, то ми постараємося вивести його з ладу. Так, щоб скористатися рятувальним човном. Але чи прилетить він куди слід, чи зможемо ми ним управляти — ми теж не впевнені. Тому можливо, що нам загрожує смерть. І ми повинні сказати тобі про це.

— Знаю, — сказала Надія. — Я була на війні.

Але це нічого не говорило трепангам, у яких давно не було воєн.

Трепанги також не витрачали часу марно. Вони зробили такі палиці, якими треба доторкнутися до дурника і він вимикається. Палицю дали Надії. Вона повинна була йти попереду і відчиняти двері.

Два трепанги пішли за нею услід. Два інших поспішили, поповзли, підстрибуючи, нагору, де теж було відділення з якимись машинами, як капітанський місток на пароплаві, тільки без вікон.

— Троє дверей, — повторював трепанг. — Але за останніми дверима, можливо, не буде повітря. Або буде не таке, як в нашому відділенні. Відразу не заходь. Почекаємо, поки наповниться. Ясно?

Трепанги завжди говорили ясно, вони дуже старалися, щоб Надія розуміла їх накази і прохання. За першими дверима Надія якось була. Пам’ятала, що там широкий прохід і по стінах стоять запасні дурники. Наче мертві. Трепанги сказали їй, що там дурники підзаряджаються, відпочивають. Чому вона туди потрапила і коли це було — Надія не пам’ятала. Але коридор з мертвими дурниками в нішах запам’ятався виразно.