Кір Буличов - Оповідання

…Щось знову зле стало драконисі. Я вже в лабораторії досліди розвела. Подивився б на мене Іван Акимович з нашої лікарні. Він мені все радив піти вчитися. Казав, що з мене вийде лікар, тому що у мене розвинена інтуїція. Але життя мене засмоктало, я залишилася неуком. Про що дуже тепер шкодую. Правда, мені не раз доводилося заміщати лаборантку, і я уміла робити аналізи і асистувати при операціях: маленька лікарня — хороша школа, всім би молодим медикам радила через неї пройти. Але хіба тут мої знання могли стати в пригоді? »

— Ти чого мовчиш? — запитав Даг. — Пропускаєш?

— Усе сам прочитаєш. Я хочу дістатися до суті, — відказав Павлиш.

« Хоч я відчувала огиду до трепангів, але розуміла, що огида моя несправедлива. Нічого вони мені поганого не зробили. І тим більше я вже звикла жити серед таких чудес і виродків, що й уві сні не присняться. Порахувати мої дні тут — така виходить нескінченна і однакова вервичка, що страшно робиться. А вдуматися, то вийде, що кожного дня дізнаюся про щось, дивлюся, думаю. Яка ж людина витривала істота! Адже і я комусь здаюся страшним виродком. Може, навіть і моїй драконисі.

Напевно, ці трепанги можуть думати. Таке рішення мені спало на думку, коли я побачила, що, варто мені пройти повз їх клітку, вони за мною стежать і рухаються. Якось я йшла з городу з пучком редиски — редиска квола, млява, але все-таки вітаміни. Один трепанг вовтузився біля самих ґрат. Мені здалося, що він намагається зламати замок. Що ж, подумала я, адже і мені таке спадало на думку. У перші дні, коли я сиділа під замком, і в ті дні, коли мене замикали, тому що наближалися до інших планет. Подумала і навіть зупинилася. Бо що ж це виходить? Як я. Значить, думають? А трепанг, коли побачив мене, зашипів і відповз всередину. Але не встиг, тому що один з дурників був неподалік (я ж бо його не бачила, звикла не помічати), і він ударив трепанга струмом. Таке у них покарання. Трепанг зіщулився. Я на дурника прикрикнула і хотіла далі піти, але тут і мені дісталося. Та так сильно він мене ударив струмом, що я навіть упала і розсипала редиску. Певно, він хотів мені показати, що з цими, з трепангами, мені робити нічого. Я піднялася абияк — суглоби останнім часом поболюють — і пішла до себе. Скільки живу тут, а не можу звикнути, що я для них усе жмов кролик у лабораторії. У будь-яку мить вони можуть мене вбити і в музей, у слоїк. І нічого їм за це не буде. Я зуби зціпила і пішла.

…Вже потім виявилось, що цей удар струмом мені навіть допоміг. Трепанги спочатку думали, що я одна з їх господарів. Прийняли навіть мене за головну. І коли б не дурникове покарання, мене б уважали за ворога. А так, минуло днів три, йду я повз них знову дракониху лікувати, бачу, один трепанг вовтузиться біля ґрат і шипить. Тихо так шипить. Роззирнулася я — дурників не видно. «Що, — питаю, — несолодко тобі, любий?» Я за ці дні і до трепангів вже встигла звикнути, і вони не здавалися мені такими потворами, як першого дня. А трепанг усе шипить і поклацує. І тоді я зрозуміла, що він зі мною говорить. «Не розумію», — я йому відповіла і хотіла було посміхнутися, але вирішила, що не варто — може, моя усмішка йому видасться гіршою за вовчий оскал. Він знову шипить. Я йому кажу: «Ну що ти стараєшся? Словника у мене немає. А якщо ти не отруйний, то ми з тобою один одного обов’язково зрозуміємо». Він замовк. Слухає. Тут у коридорі показався великий дурник, з руками мов у цвіркуна. Прибиральник. Я хоч і знала, що такі струмом не б’ють, але поспішила далі — не хотіла, щоб мене бачили перед кліткою. Але назад ішла, знову затрималася, поговорила. Все є з ким душу відвести. Потім мені спало на думку: може, їм зручніше зі мною порозумітися по-письмовому? Я написала на листку, що мене звуть Надією, принесла йому, показала і при цьому те, що написала, повторювала вголос. Але боюся, що він не зрозумів. А ще через день трапилася сутичка у одного з трепангів із дурниками. Я гадаю, що йому вдалося відімкнути замок і його спіймали в коридорі. Натрапив він на прибиральників, і вони його сильно пом’яли, поки інших дурників кликали, а він опирався. Я в коридорі була, почула шум, побігла туди, але запізнилася. Його вже посадили в окрему камеру, новий замок робили. Бачу — інші трепанги хвилюються, непокояться в клітках. Я спробувала тоді пробратися в камеру до трепанга, якого відокремили. Дурники не пускають. Струмом не б’ють, але не пускають. Тоді я вирішила їх перевпертюшити. Стала біля дверей і стою. Дочекалася, поки вони двері відчинять, і встигла зазирнути всередину. Трепанг лежить на підлозі, весь зранений. Тоді я пішла в лабораторію, зібрала там свою медичну сумку — адже не вперше доводиться тут виступати невідкладною допомогою — і пішла просто до камери. Коли дурник хотів мене зупинити, показала, що у мене в сумці. Дурник завмер. Я вже знала — вони так роблять, коли радяться з Машиною. Чекаю. Минула хвилина. Раптом дурник відкочується убік — йди, мовляв. Я просиділа біля трепанга години три. Ганяла дурників, немов своїх санітарок. Вони мені і воду принесли, і підстилку для трепанга, але одного я добитися не змогла — щоб привели ще одного трепанга. Адже свої краще від мене знають, що йому потрібно. І найдивовижніше, в ту мить, коли дурників у камері не було, трепанг знову зашипів, і в його шипінні я розібрала слова: «Ти чого стараєшся?» Я зрозуміла, що він запам’ятав, як я з ним розмовляла, і намагається мене наслідувати. Ось тоді я вперше за багато місяців по-справжньому зраділа. Адже він не тільки наслідував, він розумів, що робить.