Кір Буличов - Оповідання

Вони були перед Машиною. Перед господарем корабля, перед тим, хто віддавав накази спускатися на чужі планети і забирати все, що трапиться, перед тим, хто підтримував на кораблі порядок, годував, карав і оберігав його полонених і здобич.

Машина виявилася просто стіною з безліччю віконець і різноколірних лампочок, сірих і блакитних плиток і рукояток. Це була Машина, і нічого більше. Вона здивувала Надію. Ні, не розчарувала, а здивувала, тому що за роки, проведені тут, Надія багато разів намагалася уявити собі господаря корабля і наділяла його безліччю страшних рис. Але саме безликість Машини їй ніколи не спадала на думку.

Маленький дурник, який сидів десь високо на машині, зісковзнув униз і покотився до них. Надія хотіла тицьнути його палицею, але палиця була у Доли, і той поповз назустріч дурникові і зупинив його.

— Що далі? — запитала Надія, переводячи подих.

Її спідниця, зшита зі знайденої на кораблі матерії, схожої на церату, розпоролася на колінах і заплямилася кров’ю — виявляється, вона сильно забилася, коли стрибала через дурника.

Дола не відповів. Він уже стояв перед Машиною і крутив своєю хробачою голівкою, роздивляючись її.

Щось клацнуло, немов від погляду Доли, і зал наповнився гучним уривчастим шипінням. Надія відскочила, але тут-таки здогадалася, що це голос іншого трепанга.

— Все гаразд, — сказав тоді Дола. — Посади мене ось сюди. Я поверну цю ручку.

Надія посадила його вище, і він зробив щось у Машині.

— Наші, — сказав Дола, вже опустившись знову на підлогу і повзучи уздовж Машини, — на центральному пульті. Якщо все буде гаразд, ми зможемо управляти кораблем.

Дола прислухався до шипіння, яке виходило з чорного кола, — певно, якогось переговорного пристрою, і казав Надії, що треба зробити, якщо сам не міг дотягнутися до того чи іншого важеля або кнопки. І Надія раптом зрозуміла, що вони знаходяться в машинному відділенні пароплава і капітан зі свого містка віддає їм накази: «Тихий хід, повний хід». І скоро вони поїдуть далі, додому.

І її охопила дивна, солодка втома. Ноги відмовилися її тримати.

Вона сіла на підлогу і сказала Долі:

— Я відпочину трішки.

— Гаразд, — сказав Дола, прислухаючись до слів своїх товаришів з капітанського містка.

— Я відпочину, а потім тобі допомагатиму.

— Вони намагаються перевести корабель на ручне управління, — сказав їй Дола через деякий час, і голос його долинув здалеку-здалеку.

І тут-таки Дола скрикнув. Вона ніколи не чула, щоб трепанги кричали. Щось трапилося таке, що змусило його дуже злякатися.

Вогники на обличчі Машини гасли один за одним, переблимуючись усе слабкіше, ніби прощалися між собою.

Шипіння з репродуктора перетворилося на слабкий виск, і Дола вигукував якісь окремі звуки, які не могли мати сенсу, але все-таки мали.

— Швидко, — сказав Дола. — До катера.

Чогось вони не врахували. У Машині, що на вигляд підкорилася повсталим бранцям, збереглися клітинки, які наказали їй зупинитися, померти, аби не служити іншим, чужим.

Надія звелася на ноги, відчуваючи, як Дола штовхає її, квапить, але ніяк не могла належним чином злякатися — все її тіло продовжувало чіплятися за рятівну думку: «Все закінчилося, все гаразд, тепер ми поїдемо додому».

І навіть коли вона бігла за Долою по коридору, повз обпалених дурників, навіть коли вони вискочили назовні і Дола звелів їй швидше зносити до катера їжу і якісь круглі, важкі предмети, на кшталт морських мін, допомагаючи їй при цьому, вона продовжувала заколисувати себе думкою, що все буде гаразд. Адже вони здолали машину.

Біля люка, який вів до катера, Надія звалювала продукти і бігла знову, тому що треба було захопити і воду, і ще цих куль, у яких, виявляється, було повітря. І Дола все намагався пояснити їй, але забував слова і плутався, що тепер Машина перестала виробляти повітря і тепло, і скоро корабель помре, і, якщо вони не встигнуть завантажити і підготувати до відльоту катер, їх уже ніщо не врятує.

Два інших трепанги прибігли з капітанського містка, притягнувши якісь прилади, і стали вовтузитися в катері. Вони навіть не помічали Надію — рухи їх були метушливі, але швидкі, немов кожна з їхніх рук — а їх у трепангів по два десятки — займалася своєю справою.

Скільки продовжувалася ця біганина і метушня, Надія не могла сказати, але десь на десятому чи двадцятому поході в оранжерею вона раптом зрозуміла, що в кораблі стало помітно холодніше і важче дихати. Її навіть здивувало, що прогнози Доли збуваються так швидко. Адже ж корабель закритий. Вона не знала, що пристрої, котрі поглинали повітря, щоб очистити і зігріти його, ще продовжували працювати, а ті, що повинні були це повітря повертати на корабель, вже відключилися. Корабель гинув поволі, і деякі його системи, про що також Надія знати не могла, працюватимуть ще довго: місяці, роки.