Кір Буличов - Оповідання

— Вони тебе не чіпатимуть, — сказав Дола.

— Не заспокоюй, — сказала Надія.

— Лише не ризикуй. Без тебе нам не вибратися. Пам’ятай це.

— Чудово пам’ятаю. Не хвилюйся.

Надія провела долонею по квадрату в стіні, і двері відійшли убік. У тому коридорі був дивний запах, солодкий і водночас горілий. Всі ніші були зайняті.

— Їм доводиться тепер довше підзаряджатися, — сказав Дола, що повз ззаду. — Ти бачила, що їх менше стало в наших відсіках.

— Так, помітила, — сказала Надія. — Не забути б узяти кульки.

— Кульки?

— Я про них казала.

— Обережніше!

Один з дурників зненацька прудко вискочив з ніші і поїхав до них, збираючись загородити дорогу і, можливо, відігнати їх назад. Дурник поспішав усунути непорядок.

— Мерщій, — сказав Дола. — Мерщій.

Надія побігла вперед і постаралася перестрибнути через дурника, що кинувся до неї під ноги.

Але дурник — як це вона забула? — теж підстрибнув і вдарив її струмом. На щастя, несильно. Напевно, сам не встиг підзарядитися. Надія впала на коліна і впустила палицю. Забилася боляче і навіть охнула. Ноги у неї були вже не ті, що кілька років тому. Адже вона в технікумі грала у волейбол. За «Медик». Друге місце в Ярославлі. Тільки це було дуже давно.

Дурника зупинив Дола, який теж мав таку саму палицю, як у Надії, тільки коротшу.

— Що з тобою? — запитав він.

Голос у трепанга шиплячий, без жодного виразу, але з відчуття в голові Надія зрозуміла, як він хвилюється.

— Нічого, — сказала Надія, підводячись і примушуючи себе забути про біль. — Ходімо далі.

До наступних дверей було кроків двадцять. Ще один дурник став вилазити з ніші, але робив він це повільно.

— Машина вже отримала сигнал, — сказав Дола. — Вони з нею зв’язані.

Надія добігла, шкандибаючи, до дверей, але квадрата на потрібному місці не виявилося.

— Я не знаю, як відчинити, — сказала вона.

Позаду було тихо.

Вона озирнулася. Дола стояв нерухомо. Другий трепанг відбивався паличкою від трьох дурників відразу.

— Мерщій, — сказав нарешті Дола.

— Може, є інший шлях? — запитала Надія, відчуваючи, як у неї холонуть руки. — Ці двері нам не відчинити.

— Іншого шляху немає, — сказав Дола, і голос його шепотів, шелестів звідкись знизу, здалеку.

Двері були замкнуті надійно.

Ще дурники, інші, мляві, повільні, виповзали з ніш, і здавалося, що на трепанга насувається стадо дуже великих сонечок.

І в цю мить двері відчинилися самі. Відчинилися різко, так що Надія ледве встигла відстрибнути убік, оскільки відчула, що двері відкриваються неспроста. Так вбігає додому господар, який підозрює, що до нього залізли злодії.

Дола теж встиг відстрибнути убік. Трепанги уміють іноді стрибати досить прудко.

З дверей вискочив дурник, якого Надія ніколи раніше не бачила. Він був трохи не з неї зростом і швидше скидався на кулю, а не на черепашку, як інші. У нього були три членисті руки, і він голосно, загрозливо дзижчав, немов хотів розполохати тих, хто наважився зайти в недозволене місце.

Звідкись вирвалося полум’я і пролетіло, заповнюючи коридор, зовсім поряд з Надією, і вона відчула його обпалюючу близькість. Вона примружилася і не побачила, як Дола встиг, підібравши палицю, зупинити дурника, змусити його завмерти. Хоч і було пізно.

Черепашки, що юрмилися в дальньому кінці коридору, вже потемніли, немов обвуглилися, а другий трепанг, який стримував їх і не встиг відскочити, коли відчинилися двері, перетворився на купку попелу на підлозі.

Все це Надія бачила як уві сні, немов її не стосувалися ні небезпека, ні смерть. Вона розуміла, що її справа — пройти за другі двері, тому що двері можуть зачинитися, і тоді все, заради чого загинули Баль і цей трепанг, виявиться безглуздим і непотрібним.

За другими дверима виявився круглий зал, немов верхня половина кулі. Вони встигли вчасно. До дверей уже котився другий великий дурник. Дола встиг кинутися до нього і знешкодити раніше, ніж той почав діяти.

Перед Надією було декілька дверей, абсолютно однакових, і вона обернулася до Доли, щоб він сказав, куди йти далі.

Той уже поспішав вперед і швидко, вигинаючись, мов перелякана гусениця, високо піднімаючи спину, поповз повз двері, на якусь частку секунди зупиняючись перед кожними і немов винюхуючи, що за ними знаходиться.

— Тут, — сказав він. — Шукай, як увійти.

Надія вже стояла поряд. Ці двері також були без замка. І якийсь тупий відчай оволодів Надією. Вона тоді просто штовхнула двері рукою, і ті, немов чекали цього, провалилися вниз.