Олександр Шалімов - Дивний світ

Батсур вагався.

— Я лише до першого розгалуження…

— Ну гаразд, іди… Будь уважний.

Жора повернувся через декілька хвилин. Він уривчасто дихав. Очі його округлилися.

— Там, там…

— Що там?

— Там немає проходу. Він завалений… Але там…

— Що?

— Скелет… людини.

Батсур залишив увімкнений ліхтар біля розгалуження тунелів і подався услід за Жорою. Пройшовши кілька десятків метрів, вони уперлися в завал. З-під каменів виднілися кістки й череп.

Батсур уважно розглядав кістки.

— Це скелет юнака. Майже дитини… Можливо, це Цамбин — онук померлого старого сторожа…

— Його завалило?

— Хтозна? Обвал свіжий. Можливо, він стався пізніше… Поглянь, що показує радіометр?

— О! Він зашкалений. Стрілка відхилилася за максимальний відлік.

— Кепсько. Геть кепсько. У цих підземеллях людині не можна довго залишатися. Ось вони — злі духи базальтового плато. — Батсур указав на стрілку радіометра. — Ми мусимо якнайшвидше розшукати Аркадія. Він необережніший, ніж я думав.

Вони спускалися головним тунелем ще близько години, в бічні відгалуження більше не заглядали; лише відзначали свій маршрут стрілками, які Жора малював крейдою на стінах тунелю. Багато разів Батсур починав кликати Озерова. Жора пронизливо свистів. Але їм відповідала лише далека луна.

— Йому треба задати хорошого прочухана, — схвильовано твердив Батсур. — Хіба можна було самому йти так далеко! Він мав дочекатися нас.

— Дарма ми сиділи біля кратера, — відзначив Жора.

Батсур не відповів. Тунель, окреслюючи дугу, як і раніше вів униз.

Батсур раптом зупинився і вдарив себе по чолу.

— Та це ж спіраль! — закричав він. — Тунель по спіралі огинає центральний кратер. Спускаючись по ньому, ми вже кілька разів обійшли жерло. Це штучний хід у надра вулкана… Молодець Аркадій…

— Вітер, — прошепотів Жора.

— Певна річ… Тут скрізь чудова вентиляція. О, це були талановиті інженери.

— Хто?

— Ті, хто побудував усе це…

— Але хто вони?..

Тунель нараз повернув під прямим кутом, і стіни його розійшлися в боки. Жора і Батсур опинилися у величезній залі. Промені їх ліхтарів відразу ж загубилися в безмежному мороці.

— Що це? — вигукнув Жора.

Батсур не відповідав. Він пильно вдивлявся в пітьму.

— Загаси ліхтар, — раптом сказав він Жорі.

Їх оточила пітьма. Ні, це була не пітьма. Жора розгледів попереду неяскраве зеленкувате сяйво. Поступово його очі звикли до темряви, і він побачив ряди величезних пластин, що ряхтіли блідим, зеленкувато-фіолетовим світлом. Ряди пластин тягнулися кудись удалину.

— Ось воно — серце Грімкої ущелини, — прошепотів Батсур. — Ти геній, Аркадію…

— Що ж це таке? — повторив Жора.

— Це спадок людям Землі, — відповів Батсур. — Аркаді-ю! — закричав він, склавши руки рупором.

Підземелля ожили. Відбитий тисячами величезних пластин заклик Батсура полетів нескінченними залами:

— Аркадію! Аркадію! Аркадію!..

Жорі стало страшно. Підземелля мовби зраділи, почувши людський голос, і тепер повторювали його на різні лади:

— Аркадію! Аркадію!.. дію!

Нарешті луна стихла. Батсур і Жора увімкнули ліхтарі і довго прислухалися. Відповіді не було.

— Може, він не дійшов сюди? — пошепки запитав Жора.

— Він не міг не дійти… Ще до поїздки в Атас-Ула він припустив, що тут має існувати щось подібне… Залишайся тут і не гаси ліхтар. Я піду шукати його. Якщо за годину не прийду, повертайся в табір, але ліхтар залиш тут. Іди назад зі свічкою. Хай ліхтар буде маяком. Відпочивши, повертайся сюди з Жамбалом. Захопіть ноші… Углиб зали не заходьте, ні в якому разі. До пластин небезпечно наближатися. Якщо мене й Аркадія не буде, їдьте всюдиходом до Улан-Батора. Там розповісте, що бачили. А зараз ні слова… У цих залах не можна знаходиться більше півтори-двох годин підряд. Ні слова, Жоро… Обіцяй, що зробиш так, як я сказав. Дай руку!..

Батсур міцно обняв Жору і ступив у пітьму. Промінь його ліхтаря все віддалявся й віддалявся і нарешті перетворився на тонку блискучу голку. Вже здалека до Жори долетів заклик:

— Аркадію! Аркадію!..

Луна підхопила його і знову понесла по залах.

Жора сів на кам’яну підлогу й чекав. Стрілки годинника рухалися поволі. До призначеного терміну було ще далеко.

Іноді навіть добре трохи побути самому. Принаймні ніхто не побачить, що ти плачеш.

Тумов поволі йшов по спорожнілому бульвару в Сокольниках. Жовте листя вкривало мокрий асфальт. Вітер жбурляв у обличчя дрібні бризки дощу. Ось і знайомий будинок з великими скляними дверима. Звідси півроку тому вони почали свою подорож.