Олександр Шалімов - Дивний світ

Так і вчинили. Жора і Батсур заглибилися у праву гілку ущелини. Обережно переступаючи з брили на брилу, вони пройшли кількасот метрів. Стрілки приладів коливалися все дужче. Раптом ущелина різко розширилася і Жора ахнув. Біля їх ніг розкрилася темна безодня кратера. Вона вертикально спадала кудись униз. Там, унизу, панувала непроглядна пітьма.

Жора ліг на край ущелини і зазирнув у кратер. Нічого не видно. Жора узяв камінь і хотів кинути вниз, але Батсур застережно підняв руку.

— Ми не знаємо, що там, під нами, — серйозно сказав він.

— Чекатимемо Аркадія Михайловича?

Батсур кивнув.

— Дивіться, які гладкі стіни кратера, — відзначив після недовгої мовчанки Жора. — Немов їх спеціально полірували.

— Чи не здається тобі, що вони схожі на стіни зал і коридорів того підземелля в Атас-Ула? — запитав Батсур.

— Суто зовнішня схожість, — зневажливо махнув рукою Жора.

— Це ще питання, — посміхнувся Батсур.

— Чому ви не хочете говорити зі мною серйозно? — образився Жора. — Кожному дурневі ясно, що там усе зроблено людськими руками, а тут…

— А ось мені, наприклад, далеко не ясно, чи людські руки створили підземелля Атас-Ула, — задумливо сказав Батсур. — І тут, богатирю, теж все не так просто, як здається… Цей кратер більше схожий на величезну шахту. Завтра принесемо мотузки, спробуємо спуститися і тоді вирішимо.

— Ми спускатимемось туди? — запитав Жора, скоса поглядаючи в темну безодню.

— Коли шакала запитали, чи буде він їсти курку, його сміх розібрав. Для цього ж ми сюди й добиралися. Втім, ти можеш не спускатися, якщо не захочеш.

— Я як усі, — похмуро сказав Жора.

Вони довго сиділи на краю кратера і чекали. Озерова все не було.

— Дивно, — сказав, нарешті, Батсур. — Аркадієві час бути тут. Навряд чи та гілка ущелини довша від нашої.

— А може, він також дістався до кратера і чекає нас, — припустив Жора.

— Потримай мене за ноги, — попросив Батсур.

Він звісився в жерло і довго оглядав темні стіни.

— У верхній частині кратера більше тріщин не видно, — повідомив він нарешті, обережно відповзаючи від урвища. — Дивна труба. Вона цілком кругла і нагадує канал ствола велетенської гармати. Звісно, Аркадій має рацію… Проте доведеться дізнатися, де він. Ходімо, богатирю.

Вони повернулися до розгалуження ущелини. Озерова й тут не було.

— Дуже дивно, — пробурмотів Батсур, і Жора зрозумів, що його товариш стривожений не на жарт.

Батсур написав коротеньку записку, поклав на камінь і пригнітив меншим каменем.

— Побачить, якщо розминемося, — сказав він. — Поїхали далі…

Вони попрямували в ліву ущелину. Ця ущелина виявилася настільки вузькою, що місцями важко було протиснутися. В ній було майже темно. Батсур увімкнув ліхтар і поволі пробирався вперед. Жора, важко дихаючи, ліз за ним. Рюкзак довелося зняти і волочити ззаду. З рюкзаком за плечима Жора вже давно застряг би в цій кам’яній пастці.

Та ось прохід знову став ширший. Жора випростався, глянув угору і… нічого не побачив. Навколо була пітьма. Лише світло ліхтаря освітлювало вузький звивистий прохід, що полого спадав униз.

— Батсуре, ми під землею!..

— Ти не помилився. Тепер дивися пильно, щоб не було розгалужень. Тримайся за ліву стіну, а я триматимуся за праву. Ми не маємо права заблукати…

Вони пройшли ще кілька десятків кроків. Прохід усе крутіше йшов униз.

— Це схоже на коридор, Батсуре. Тут східці…

— Подивимося потім. Треба мерщій відшукати Аркадія.

Тепер вони швидко спускалися по широкому похилому тунелю. Чорні стіни були гладко відполіровані. Підлога спадала правильними сходинками. Тунель поступово повертав, окреслюючи плавну дугу.

— Розгалуження, Батсуре.

Вони зупинилися. Від головного тунелю вліво відходив ще один, трохи менший.

— Залишайся тут, Жоро. Я огляну бічний тунель.

— Але…

— Ані слова. Залишайся і чекай мене.

Батсур зник. Жора стиснув зуби й чекав. Час зупинився. Жорі здалося, що минула ціла година, але Батсур запевняв потім, що він був відсутній не більше десяти хвилин.

Батсур повернувся похмурим.

— Там безліч розгалужень. Це цілий лабіринт. Кепсько, якщо Аркадій повернув туди…

— Куди тепер?

— Спробуємо пройти далі головним тунелем.

Вони знову рушили вперед. Тунель вів їх усе глибше.

— Ми спустилися вже дуже глибоко, Батсуре.

— Дарма. До центру Землі ще далеко…

— Знову розгалуження, Батсуре.

Молодий монгол вилаявся крізь зуби.

— Тепер я огляну бічний прохід. Дозволь мені, а ти зачекай тут.