Олександр Шалімов - Дивний світ

— І я не розумів, — зізнався Батсур. — А ось Аркадій Михайлович зрозумів; відкриття приголомшливе і майже неймовірне.

— Запропонуй інше пояснення, — сказав Озеров.

— Не можу. І, більше того, гадаю, що ти маєш рацію. Але все-таки не вміщається в голові.

— Ви знайшли підземний храм? — запитав зацікавлений Жора.

— Храм також має бути, — відповів Батсур. — Підемо його оглядати після сніданку. Не він головне.

— А що?

— Те, на чому ти стоїш.

— Пісок?

— Твоя здогадливість, богатирю, не встигає за твоєю допитливістю… Розгреби лапками пісок і скажи, що знаходиться під ним.

— О, — сказав Жора, розгрібаючи пісок.

— Атож! Те ж саме прорік і я півгодини тому. Що це за порода?

Жора постукав молотком по гладкій, немов відполірованій поверхні темно-сірого каменю. Ліг на живіт, розгріб пісок ширше, уважно розглядаючи дивну породу; перебрався на інше місце, копнув там, — виявив ту саму породу.

Він рачкував навколо всюдихода і скрізь під тонким шаром пухкого піску зустрічав тверду, мов криця, гладку поверхню сірого каменю. У ній майже не було тріщин, і молоток відскакував від неї, мов від ковадла. Жора підвівся, відбіг на кількадесят метрів убік, копнув пісок. Те ж саме…

— Скрізь так? — здивовано запитав він.

— По всій улоговині, — відказав Озеров. — Місцями піску трохи більше. Втім, він, певно, не тримається на цій гладкій поверхні. Його систематично здуває вітрами. То що це, по-вашому, Жоро?

— Якби ми не знаходилися в Гобі, я б сказав, що це схоже на полірований бетон, а весь цей майдан нагадує… аеродром.

— Здорово! — сказав Озеров. — Ото не сподівався…

— Оце то Жора! — закричав Батсур. — Бути тобі академіком. Вітаю… Ну й здивував!..

— Та ви мене не зрозуміли, — запротестував Жора мало не плачучи. — І не дали закінчити. Я ж сказав — якби ми не знаходилися в Гобі. А ми в Гобі! Кожному дурневі ясно, що тут не може бути бетону. За кого ви мене маєте? Звісно, я розумію, що це зовсім інше… Ну що? Поверхня лавового покриву. Лава розтікалася по дну улоговини, і вийшло таке… Чого ви смієтеся? Хіба не так?

— Ми не сміємося, — серйозно сказав Озеров. — Лише ніколи не треба відразу відмовлятися від думок, які самому тобі здаються найбільш справедливими. Це трохи схоже на аеродром, чи не так?

— Так, але…

— І я так гадаю. Це, звісно, не лава. Це найпевніше штучний матеріал, схожий на бетон, але значно міцніший. І майданчик цей, можливо, служив чимось на кшталт… аеродрому. Чимось на кшталт… Не поспішатимемо з остаточними висновками. Подивимося, що дасть огляд підземель…

Дослідження підземелля зайняло цілий день. Батсур, Озеров, Жамбал і Жора поволі пробиралися в лабіринті коридорів і зал. Струм свіжого повітря тягнув уперед полум’я саморобного смолоскипа. Йшли за напрямом руху повітря. Іноді зупинялися, щоб оглянути бічні коридори. Всі ходи й зали були вирубані в масивному сірому пісковику. На гладко відполірованих стінах не було помітно ані написів, ані малюнків. Високі напівкруглі склепіння зал вражали правильністю геометричних форм.

— Дивна споруда, — говорив Батсур. — Якими інструментами вирубано цей лабіринт? Далебі, це не монгольська і навіть не китайська робота…

— Звичайно, це значно давніша споруда, — погодився Озеров.

— Ймовірно, вона створювалася одночасно з майданчиком, який Жора назвав аеродромом. А монгольські ченці значно пізніше перетворили її на підземний храм.

— Хто ж побудував усе це? — дивувався Жора.

— Не поспішай, богатирю. Все дізнаємося! Коли три мисливці єдині у своїх зусиллях, вони зв’яжуть найсильнішого лева.

— Хіба в Монголії є леви, Батсуре?

— Зараз немає, але в минулі геологічні епохи були. Я мав на увазі…

Батсур не закінчив. Попереду почувся якийсь шум.

— Вітер? — припустив Озеров.

— Далебі, ні… Може, вода? Ми спустилися досить глибоко.

Вони обережно рушили вперед. Шум ставав усе виразнішим.

Струм повітря став настільки сильним, що майже задував смолоскип.

І раптом попереду зазоріло слабке світло. Коридор закінчився. Вони опинилися у величезній круглій залі. Світло проникало звідкись зверху і падало на кам’яне обличчя величезної статуї, вирубаної у стіні зали.

— Ось вона — статуя Великого Лами, — тихо сказав Батсур. — Який колос!..

Статуя мала заввишки більше тридцяти метрів. Лама був зображений сидячим, очі його були заплющені, величезні руки з товстими пальцями лежали на колінах. Біля ніг статуї з тріщини в стіні зали било джерело. Сильний струмінь води обривався водоспадом і зникав у глибокому тунелі.