Олександр Шалімов - Дивний світ

— Цікаво, де тепер наші? — мрійно протягнув Жора. — Либонь, уже в Алма-Ата, а може, і до Москви дісталися.

— А ми все це знали б, — у тон йому проспівав Батсур, — якби один мій знайомий перевірив вчасно радіоапаратуру.

Жора густо почервонів:

— Їй-богу, я не винен, Батсуре. Я ж пояснював… Ви погодилися взяти мене найостаннішої миті, коли все було упаковано. А радіо перевіряв Ігор Миколайович… Напевно, це він замість запасних батарей засунув у ящик з радіоапаратурою свинячу тушонку. Він завжди все плутав і все забував. Таблиці від приладів він міг тицьнути в аптечку, мазь від опіків — до продуктів. Коли ми стояли біля базальтового плато, кухар поклав цю мазь у салат разом з майонезом. І ніхто не здогадався. Всі лише дивувалися, чому салат пахне ліками. А потім Ігор Миколайович попросив мене знайти мазь від опіків, і я знайшов порожній слоїчок разом зі слоїками з-під майонезу. Ігор Миколайович не велів тоді нікому говорити…

— Не можна, богатирю, лихим словом згадувати відсутніх друзів, — сказав, сміючись, Батсур. — Друзі кепсько спатимуть. І ти кепсько спати будеш… Просто Ігор Миколайович трохи неуважний, як усі великі вчені. А я б усе-таки, на твоєму місці, відразу ж перевірив передавач. Тоді ми не втратили б зв’язку із зовнішнім світом. Чого доброго нас ще розшукувати почнуть, як зниклих безвісти.

Заскрипів пісок під неквапливими кроками.

До вогнища, біля якого сиділи Батсур і Жора, підійшов Озеров. Він був сам.

— А де Жамбал? — запитав Батсур, з неспокоєм поглядаючи на приятеля.

— Він залишився там. — Аркадій кивнув у той бік, звідки прийшов. — Ми знайшли вхід до печер. Це кілометрів за п’ятнадцять звідси. Згортаймо табір, і поїхали…

Всюдихід неквапом котився по темній пустелі. Яскраве світло фар виривало з мороку дрібні брижі горбистих пісків, хирляві гілки напівзасохлої карагани, поточені вітром скелі. Вони несподівано з’являлися, відкидали різкі гострі тіні і, немов примари, розчинялися в мороці. Перетнули плоску поверхню такиру, відтак русло висохлої річки. Слизнула і зникла в темряві велика сіра змія. Червонуваті цятки спалахували, немов іскри, в темних пісках праворуч і ліворуч від машини.

«Шакали», — подумав Батсур.

Він сидів у кабіні всюдихода між Озеровим і шофером-монголом.

Машину вів Аркадій. За якимись лише йому відомими ознаками він орієнтувався в темному лабіринті барханів і скель.

«Огинаємо масив з півдня, — міркував Батсур. — Значить, Аркадій мав рацію: печери знаходяться в західній частині масиву, а не на сході, де розташовані руїни монастиря. Ці руїни ввели нас в оману».

Озеров загальмував усюдихід:

— Зараз буде крутий спуск і потім улоговина. Там знаходиться вхід у підземелля. Я хотів, щоб ви подивилися це місце відразу, як зійде сонце. Хочу перевірити своє враження.

— Щось нове?

— І так і ні.

Попереду далеко внизу спалахнула і згасла яскрава цятка. Відтак знову засвітилася і знову згасла.

— Жамбал сигналить, — сказав Озеров. — Ми майже біля мети.

Всюдихід, прискорюючи рух, ковзнув униз в улоговину.

Спати вляглися просто в кузові всюдихода.

Жора запропонував було поставити намети, але Аркадій Михайлович якось дивно посміхнувся і сказав, що нема куди забивати кілки. Жора постукав молотком у землю і переконався, що справді під тонким, у декілька сантиметрів, шаром піску знаходиться міцна дзвінка скеля.

Коли Жора прокинувся, у всюдиході вже нікого не було. Жора квапливо вибрався назовні. Ранок був дивовижно тихий. Всюдихід стояв у центрі просторої улоговини з цілком рівним дном. Її дальній західний край був освітлений першими променями сонця, але на широкому плоскому дні ще лежала холодна синювата тінь масиву Атас-Ула. Чисте яскраве небо простяглося над покровом жовтих пісків.

Жамбал і шофер всюдихода, сидячи навпочіпки, розпалювали примус.

— А де Батсур і Аркадій Михайлович? — запитав Жора, мружачи очі від сліпучої синяви неба.

— Туди пішов, — сказав Жамбал, махнувши рукою. — Дірка скеля дивитися пішов. Великий дірка. Ой-ой. Дуже глибокий. Ми вчора знайшов.

— А чому мене не розбудили?

— Навіщо моя питаєш? — здивувався Жамбал. — Батсур запитай. Онде йде…

Озеров і Батсур неквапливо крокували у напрямку до всюдихода.

— Дивно, — промовив Батсур, підходячи. — Дивно, — повторив він і раптом сильно ляснув Жору по спині. — Ти розумієш, що це означає, богатирю?

— Ні, — сказав Жора, потираючи спину.