Олександр Шалімов - Дивний світ

— Лети, — сказав Очир.

Озеров і Батсур бігом попрямували до літака.

— Фанатики, — пробурмотів Тумов.

Очир мовчки посміхнувся.

Через півгодини містер Пігастер і його мовчазний секретар уже були на посадковому майданчику. Услід за ними до такиру під’їхало ще декілька машин. Провести літак зібралися всі учасники експедиції.

Очир приймав поспіхом написані листи. Тумов тривожно поглядав на небо. Літака ще не було чутно.

Вітер задував різкими поривами; все сильніше курилися бархани. Оранжеве сонце тьмяно світило в запорошеній жовтуватій імлі.

Літак з’явився несподівано. Він пройшов над самими головами присутніх і незабаром торкнувся землі.

Озеров і Батсур вилізли з кабіни. Аркадій, як завжди, був незворушний і міцно стискав у зубах згаслу люльку. Смагляве обличчя Батсура зблідло від збудження.

Озеров мовчки потиснув руку пілотові й підійшов до Очира.

— Бачили все, що треба? — поцікавився дипломат.

— Більш-менш, і дуже вдячний вам за це, — відказав Аркадій, розкурюючи люльку.

— Вантажте тіло, — розпорядився Тумов.

— Дозвольте, панове, — почувся голос Пігастера. — В цьому літаку повезуть мерця? Тоді ми не летимо. Або ми, або мрець.

— Я у відчаї, пане Пігастер, — почав Очир, — удруге літак не зможе прилетіти сюди. — Я також лечу цим літаком і дозволю собі відзначити…

— А я ніколи не літав на катафалку, — скипів Пігастер, — і не полечу. Не забувайте, що я представник Сполучених Штатів.

— Пане Пігастер, — знову почав Очир, — обставини складаються таким чином, що ми мусимо поспішати. Боюся, що через півгодини літак узагалі не зможе піднятися.

— Я сказав своє останнє слово, — відрізав американець. — А ви вирішуйте…

Він сів на валізу і схрестив довгі руки на грудях.

Очир завагався; питально глянув на Озерова, відтак на Тумова.

Мовчазний секретар нахилився до містера Пігастера і заходився шепотіти йому на вухо.

— Ні, — голосно відповів Пігастер, — або я, або мрець.

Робітники-монголи, зрозумівши, в чому річ, почали обурено перешіптуватися.

Пілот стурбовано поглядав то на небо, то на Очира.

— Може, лікарі змогли б провести розтин тут, на місці? — тихо запитав Озерова Очир. — Мені не хотілося б загострювати ситуацію останньої миті.

— Зачекайте, — так само тихо відповів Озеров. — Спробуємо умовити його… Пане Пігастер, — звернувся він по-французьки до американця. — Можу я попросити вас на пару слів?

— Будь ласка, — процідив здивований американець, встаючи з валізи.

Вони відійшли убік.

— Пан Очир волітиме взяти мерця, — тихо сказав Озеров. — Він просив передати вам це. Ви можете, якщо хочете, повернутися в табір…

Пігастер приголомшено відскочив. У нього перехопило подих від обурення.

— Я, я… — почав він по-англійськи.

— Але я гадаю, вам не слід відкладати від’їзд через таку дрібницю, — спокійно продовжував Озеров, не відриваючи погляду від очей американця. — Зворотний шлях на машині довгий і важкий. Мій друг Батсур і я будемо у відчаї від незручностей, які можуть спіткати вас. Тому ми просимо вас летіти. Крім того, у Вашингтоні, либонь, чекають вашої особистої доповіді. Чи варто випробовувати терпіння…

Брови Пігастера нервово підскочили і завмерли. У очах з’явився вираз неспокою.

— Як ви сказали? — перепитав він.

— Я сказав, що тіло старого буде відправлене цим літаком. І мені здається, що у вас також немає підстав відкладати свій від’їзд… Пан Тумов передбачає настання осінніх буранів. Ви добре знаєте, що таке бурани на півдні Гобі.

Пігастер мовчки покусував тонкі губи. Здавалося, він вичікував, чи не скаже Аркадій ще щось.

Озеров, не поспішаючи, розкурив люльку, затягнувся. Вітер свистів усе зліше, здіймаючи в повітря струмені піску з гребенів барханів.

Американець мовчав. Озеров ледь помітно знизав плечима і відвернувся.

— Договорюйте, пане Озеров, — тихо відзначив Пігастер. — Я не зовсім розумію, до чого ви хилите. Відкрийте ж ваші карти або, як кажуть росіяни, дістаньте камінь з-за пазухи.

— Камені для мене — лише геологічні зразки, пане професоре. Розумієте, ваша затятість мене трохи дивує. Ви ж розумна людина… Пригадайте нашу розмову біля руїн монастиря.

Пігастер перелякано закліпав і кашлянув.

— Мені здалося, що там були не просто слова, продиктовані ввічливістю… чи спекою, — виснував Озеров.

Обличчя американця вкрилося дрібними крапельками поту. Проте він знайшов у собі сили посміхнутися: