Олександр Шалімов - Дивний світ

— Нічого не треба, — пробурмотів старий учений, підводячись. — Нічого… Я поїду… до президента…

— Може, спочатку до лікаря, — умовляв Першинг, під руку проводжаючи професора до дверей кабінету. — Бачите, як шкідливо вам хвилюватися… Ви не бережете себе… Всього найкращого. І, будь ласка, не забудьте про нашу розмову… Проведіть, ад’ютанте.

Коли двері безшумно зачинилися за професором, генерал зітхнув, витер хусточкою вологе чоло й поволі повернувся до столу. Сівши на бильце крісла, в якому тільки-но сидів Джеферсон, генерал потягнувся до телефону.

— З’єднайте мене з канцелярією президента, — сказав він телефоністці. — А втім, ні, не треба…

«Зараз він, звичайно, поїхав додому, цей галасливий старий базіка Джеферсон, — думав Першинг, відкладаючи слухавку. — А вдома він почне зважувати… Вагатися… Адже йому не терпиться стати академіком. Що ж, може, й буде… Може…»

5 травня, 6 год. ранку

Тільки-но повернувся з маршруту: двадцять три години провів за межами «Атланта» в майже абсолютній порожнечі місячної атмосфери. Я не обмовився. Вона є, ця атмосфера, але вона розріджена настільки, що прилади із Землі її не вловлюють. У її складі вуглекислота і трохи водяної пари, водень, метан і ще якісь гази, складу яких наразі не зміг визначити. Зовнішній скафандр витримав випробування. Це один з небагатьох по-справжньому добре зроблених предметів спорядження нашої експедиції. Щоправда, він дещо громіздкий (я насилу вибрався в ньому через вихідний люк), але надійний, і на Місяці його вага не перевищує ваги дорослої людини в земних умовах.

Я почав записи з похвали скафандрові: лише завдяки йому зміг побачити й дізнатися все те, що побачив і дізнався в години першого маршруту.

Часу залишається мало. Необхідно поспішати, тим паче, що «Атлант» уже не є надійним прихистком. Я маю на увазі не повітря, запаси якого в мою відсутність дуже скоротилися, а зовсім, зовсім інше…

Вибравшись учора назовні, я почав з огляду майданчика, на якому лежить «Атлант»…

Джоне Сміт, друже, на Місяці тобі поталанило двічі. Провидіння, всупереч здоровому глуздові, не лише зберегло тобі життя у мить катастрофи, воно якимсь дивом утримало позавчора рештки «Атланта» там, де вони покояться зараз. Завдяки цьому ти дістав можливість побачити місячний світ…

«Атлант», вірніше, його носова частина, де знаходяться кабіни, лежить на самому краю провалля. Під час останнього місяцетрусу корпус ракети був скинутий сюди з плато, на якому Шервуд намагався зробити посадку. Перескакуючи, немов порожнє барило, з залому на залом, «Атлант» летів і котився не менше півтори милі [7] Миля — міра довжини, що дорівнює 1,609 км. . Вм’ятини в корпусі — сліди цієї Голгофи [8] Голгофа — місце страждань, мук (від назви гори Голгофи в Єрусалимі, де відбулася страта Ісуса Христа). . Десь на середині шляху корпус корабля переламався. Ступінь ракети, який мав повернути «Атлант» на Землю, відірвався й пішов своїм шляхом. Я не знайшов його слідів. Імовірно, він уже там — у тій прірві, де рано чи пізно знайде могилу «Атлант».

Що це за провалля? Поперечник його близько милі. Глибину не зміг визначити. Промені Сонця не проникають усередину, там усе потопає в непроглядній пітьмі. Сніп світла мого рефлектора безсилий пробити її. Стіни прірви гладкі й прямовисні. Знизу разом зі струменями газів піднімається відчутний потік тепла: якщо довго вдивлятися у глибину, можна розгледіти ледь помітні багряні відсвіти. Ймовірно, це кратер гігантського вулкана і внизу на величезній глибині пульсує ще не остигла лава. «Атлант» зачепився за виступ скелі на краю кратера. При наступному місяцетрусі невеликого поштовху буде досить, щоб скинути рештки корабля вниз… Тоді зникнуть останні сліди нашої висадки на Місяці…

Щоправда, залишається ще американський прапор, який Першинг наказав підняти над місцем посадки на Місяць… Але, по-перше, не можу пригадати, куди його засунув, а по-друге, чи довго він провисить тут, у цьому краю вулканів і місяцетрусів…

Якщо «Атлантові» судилося зникнути в надрах Місяця, спробую зберегти хоча б тіло Кетрін, бортовий журнал і дещо з уцілілого устаткування. Недалеко у прискалку плато є глибокі печери. Звивисті ходи, прокладені струменями вулканічних газів, сягають на невідомі глибини. У печерах температура набагато вища, ніж на поверхні планети, і тиск газів складає біля однієї сотої земного. З глибиною тиск збільшується. Я перенесу в одну з печер усе, що вдасться, а також решту балонів з киснем, трохи продовольства. Позначу вхід написом. А коли в моєму розпорядженні залишиться кисню всього на одну добу, я піду по цих ходах углиб печер. Йтиму вперед, поки вистачить сил і кисню…