Олександр Тесленко - Кам’яне яйце

Холодильник Леопольд стояв посеред кімнати і розмірковував:

— Ти гніваєшся на мене, Дюліє, але я не завжди можу збагнути, в чому ж моя вина… Я з кожним днем стаю все досконалішим, але з кожним днем я все більше дратую тебе. Чому так? Мені боляче, Дюліє. Я хочу завжди бути з тобою, але скажи, яким же ти хочеш мене бачити?

Омбре намагався притамувати хворобливу усмішку. А сльози здушили його, як і колись давно в музеї старовинних музичних інструментів-скриньок. Але тоді він плакав від усвідомлення наївної досконалості древніх, котрі вміли і відчували набагато більше, ніж знали й розуміли. А нині він ледь стримував сльози, бо кожною клітиною єства відчував — не може бути мірилом людських потреб рівень людських можливостей. Ось стоїть посеред кімнати Леопольд, чудо майстрів сьогодення. Він вже здатен розуміти страждання і любов, але ніколи не відчує власної досконалості…

— Омбре, поясніть мені, чому так рідко приходять хвилини спражнього щастя, хвилини розуміння власної досконалості? Дуже рідко. А мені здається, що мисляче створіння має бути завжди щасливим. Чи не так?

— Замовкни, Леопольде!

— Я тебе мучу, Дюліє? Але чому? Скажи, яким ти мене хочеш бачити, і я таким стану… Я все зроблю заради тебе.

Дюлія плакала.

— Омбре, любий Омбре, я хочу бути актрисою. Я навіть на регенерацію погодилася тільки тому… Я хочу бути такою, як ти…

Крізь сльози Дюлія кумедно ліпила слова, які просив її сказати дядько Моріс.

— Я хотіла і хочу грати разом з тобою… Я розумію — в тебе є Віолетта. Я багато про тебе знаю. Але ж ми змогли б на сцені зіграти роль людей, котрі люблять одне одного… Я більшого й не бажала б…

— Я також хочу бути актором, — ображено озвався Леопольд. — Я гратиму будь-яку роль заради тебе, Дюліє.

Дюлія знову нестримно плакала.

Леопольд раптом застиг посеред кімнати, а по довгій паузі важко проказав:

— Дюліє, я був свідком твоєї розмови з директором «Мельпомени»… Але не про це я хочу зараз сказати… Я хочу сказати, що усіх вас, людей, життя навчило дивитися у вічі іншим відкрито, навіть тоді, коли ви відверто брешете, бо всі ви переконані, що брешете ви задля користі якоїсь великої справи… А я так не можу… І, мабуть, це дуже погано… Пробач, Дюліє… Я більше не буду тебе мучити. Але й ти забудь про мене. Я буду звичайнісіньким холодильником. І не гнівайся, я хотів тільки добра. Все!

— З тобою розмовляв Моріс? — запитав Омбре. — Справді?

— Так… — винувато мовила Дюлія. — Дядько Моріс часто дзвонить, запитує про мої справи, настрій…

А Омбре раптом розсміявся:

— Залишається подякувати йому за те, що ми зустрілися з тобою через стільки років.

— Я справді хочу бути акторкою. Це правда. Правда! — припала до грудей Омбре. — Ти не подумай нічого поганого, Омбре. Я просто не здатна брехати… Віриш мені?

— Вірю. Ти будеш артисткою, Дюліє… Ти дуже красива… І я справді хочу тобі у всьому допомагати…

Він зупинив машину край дороги, вимкнув двигун, але не поспішав виходити з кабіни. Хмара куряви навколо новенького «Гудзона» поволі розвіювалась. Кілька хвилин він сидів за кермом, заплющивши очі. Врешті, не кваплячись, розгерметизував салон і прочинив дверцята. Зіскочивши на землю, обережно здолав кількаметрову смугу запилюженої трави й дістався до магістралі. Сонце пломеніло, проте спечно не було. Від моря тягло прохолодою.

Забачивши машину, з триповерхової споруди, схожої на маленький старовинний палац, над яким тріпотів прапор міста Лімноли (контури трьох гравітольотів на блакитному тлі), вийшов черговий, на ходу застібаючи ґудзики світлого полотняного френча.

— Ви до нас? Раді вітати. Філарет, — відрекомендувався черговий і простягнув руку.

— Фредерік Ройш. Працівник контрольного управління.

— Дуже приємно. Ви вперше у нашому місті?

— Так. У Лімнолі я вперше.

— І яким видалось містечко? Гарне — чи не так?

— Гарне… Але я ще нічого не бачив.

— У вас іще все попереду. Сама тільки дорога чого варта. Мальовничий шлях до мальовничої Лімноли. Чи не так?

— Красива дорога… Тільки пилюги багато…

— Пилюга розвіється, а краса залишиться. Чи не так?

— Маєте рацію. Ви що — біокібер?

— Так, з вашого дозволу. Як це ви здогадалися? Всі запевняють, ніби я геть не схожий на кібера. — Філарет голосно розсміявся.

— Оце ваше повторювання «чи не так?» та ще специфічна інтонація.

— Цікаво. Я подумаю над цим. Проте яке це має значення? Чи не так?