Олександр Тесленко - Кам’яне яйце

— Ти мусиш знайти Пітера Грека!

Кожне обличчя говорило своїм тембром, ті голоси зливалися у приємному консонансі, мовби мовилось одними вустами.

— Ти мусиш знайти Пітера Грека…

Але далі раптом слова не збіглися. Диявольське обличчя мовило:

— … І вбити!

А обличчя Бога проказало:

— … І врятувати!

Тож вийшло, що Дволикий Янус сказав:

— Ти мусиш знайти Пітера Грека і вбити-врятувати!

Запала довга пауза. Обидва обличчя самозаглиблено усміхалися.

— То вбити чи врятувати? — голос за кадром.

— То вже як вийде. Головне: на все — моя воля. Омбре поклав руку на плече Дюлії. Від несподіванки вона здригнулася, рвучко обернулась:

— Хто це? Як ви зайшли?

Вона дивилася здивовано, злякано, нарешті прошепотіла:

— Омбре? Невже це ти?

«Омбре… Це справді ти… Як у казці… Я вчора увесь вечір думала про тебе, і зовсім не тому, що Моріс подзвонив і попросив допомогти… Я сиділа за столом і пила чай, згадувала прожиті роки й бездумно-тоскно дивилася на брунатне плесо чайного озерця в кухлі, відблиски-відображення світильника дрижали малими зірками-лелітками. І раптом я зауважила, що дві лелітки тремтять ритмічно, то наближаючись, то віддаляючись одна від одної… Так-так, саме ось це просив сказати дядько Моріс при зустрічі з Омбре. Він юнак досить сентиментальний, як каже Моріс, ці слова мусять його трохи розчулити… І потім скажу, що мені спершу здалося дивним, чого тим відблискам від світильника пульсувати? Але нараз я збагнула, що вони пульсують у ритмі скорочення мого серця, адже моя рука лежала на столі… І пригадалася мені чомусь та ніч, коли тобі, Омбре, було погано. Ти був ще дитиною. І я була ще дитиною. Тої ночі мені здалося, що ти можеш померти… Пам’ятаєш, це тоді, як наші батьки полетіли…»

— Ти впізнала мене, Дюліе?

— Я така рада бачити тебе… Спасибі…

«І ти тоді поцілував мене, Омбре. Я пригадую ті наші дитячі поцілунки дуже часто».

— Я приїхав на гастролі. Індивідуальні творчі виступи. Я ж актор, Дюліе. Ти знаєш?

— Знаю.

А на екрані лисий мальований чоловічок поважно проказав:

«Під час концерту відомого Клавесина Барладяну я раптом відчув фальш і вигукнув: «Неправильно! Сі-бемоль! Треба тільки сі-бемоль!» На мене всі зашикали, почали докоряти, мовляв, як же це невиховано перебивати виконавця під час концерту. А я підхопився з місця і вигукнув на весь зал: «Я — композитор! Я — автор цього твору! Кому краще знати?! Треба було тільки сі-бемоль!»

— Ти на «Мельпомені»… Я чула про твої ролі… Ти часто бував на Землі, але до мене не заходив… І от згадав… Спасибі. Не кажи нічого. Мені здається, що ти зараз скажеш щось гірке й погане. Яка б я була щаслива, якби ти прилетів тільки до мене. — Дюлія говорила майже дослівно те, що її просив сказати Моріс.

— А я, Дюліе, і прилетів саме до тебе… Але…

— Не треба ніяких «але»… Не треба!

— Добре, Дюліе… Яка ти красива! (Слова із ролі).

— Сідай. — Дівчина посунулася в глибокому вели-і кому кріслі. — Сідай поруч. — Блакитний халатик облягав її красиве тіло. — Ви якусь виставу привезли? Я рідко виходжу з помешкання і не стежу за театральними анонсами. Пробач… Але про дві твої ролі я багато читала. Мені було дуже приємно, що це саме про тебе говорять такі хороші слова. Ти дуже талановитий актор, Омбре. Чому останнім часом про тебе нічого не чути?

— Сама сказала, що не стежиш за театральними анонсами.

— Якби про тебе хтось хоч слово сказав, я відразу б почула. Я ніколи не забувала про тебе.

Омбре розсміявся:

— «Мысль изреченная есть ложь». Здається, так говорив Тютчев? Як тобі живеться, Дюліе?

— Спасибі, дуже погано. Видається, що ти також не можеш похвалитися.

— Чому?

— В тебе це на обличчі написано.

— Ніколи не думав, що так легко читати моє обличчя… Я справді мало чим можу похвалитися, але й жаліти мене не варто.

— Що ти, Омбре! В тебе просто невесело на душі. А я ось дивлюсь на тебе, і від того я щаслива.

В її очах світилося стільки радості, стільки непідробного щастя. Дюлія щиро захопилася роллю. Адже дядько Моріс так просив допомогти.

А чоловічок на екрані плакав:

«Я також мисляча істота в цьому світі, як і ти. В мене також є душа. І для тебе це така ж біда, як і для мене. І це наше гірке щастя».

— Знаєш, Дюліє, я часто запитую сам себе — хто я в цьому світі? Колись я був переконаний, що в житті все має бути чітко визначеним, на рівні майже кібернетичних програм. Трохи запізно зрозумів, що це не так. Це не приносить щастя. А що приноситиме людям щастя? Дюліє? Хто ми в цьому світі?