Олександр Тесленко - Кам’яне яйце

— Ти прекрасно знаєш, що Омбре вже давно не любить Віолетту.

«… Прокинься, бо саме життя, як сон красивий і страшний, і промінь сонця пада на золото кленової весни в агонії стрімкого листопаду…»

— Омбре майже не має власного життєвого досвіду. І саме тому я майже спокійний за нього. Прийде життєвий досвід, а разом із ним — справжнє життєлюбство справжнього актора.

— Омбре — нетиповий хлопець. Парадоксальний. Про це свідчать навіть його онейрограми… Але не в тому справа, я хочу сказати, що на прикладі Омбре добре видно все те, чим наша «Мельпомена» може пишатися і за що їй мусить бути соромно…

— Життя на «Мельпомені» нічим не відрізняється від сучасного життя деінде…

— Отож… Стан Омбре доволі типовий для нашого світу, для пори розквіту матеріально-технічної забезпеченості й гуманізму. Все добре, всі віжки, як кажуть, у наших руках, ми ніби всемогутні, але чомусь… Ти пригадай Остапа.

— Припини! Досить і того, що він сам приходить до мене майже щоночі й розводиться про смисл існування. Досить. То наша помилка, але…

— Остап також був професійним, потомственим актором.

— Остап був меланхоліком.

— Не може бути ніяких виправдань. І ти це розумієш. Смерть Остапа на нашій совісті.

— Так. На жаль. Мені важко заперечити.

Нараз озвався Фаєр:

— Можете підкинути пару брикетів, шановні. Не скажу, що замерз, але захотілося, аби трохи полоскотало нутрощі.

Десь здалеку, мабуть, із центральної зали «Мельпомени», донеслися притишені голоси. Репетиція. Могутній баритон трагічно проказував:

«Зірка помирала. Вона вже могла уміститися на вістрі голки. Вона оберталася довкола своєї осі, як збожеволіла дзига, вона випромінювала в простір щонайпотужніші магнітні поля. Кожен, хто міг зрозуміти, з жалем усвідомлював — зірка помирала. А в цей час чоловік в чорному плащі неквапно простував тихою вечірньою вулицею, раз у раз п’яно вигукуючи:

— Не роздаваймо тепла своєї душі злиденним тарганам!

Він кричав і розхлюпував вино із пляшки, яку ніс перед собою, наче свічку. Темні плями на асфальті зблискували у світлі нічних ліхтарів червоно, мов розлита кров».

На театральному орбітоні «Мельпомена» все було одухотворене. Тут все жило своїм життям: актори і обслуга велетенської театральної бази, стільці, столи, каміни були обладнані найсучаснішими мікроцеребеляторами і були здатні розмірковувати навіть про сенс буття, навіть авторучки і звичайні олівці могли прощебетати якісь мудрі слова та спромогтися на житейські поради.

На «Мельпомені» люди ніколи не відчували себе самотніми. Колись у цьому вбачалося джерело навіть людського щастя, але насамперед — запорука неможливості народження будь-якого злого помислу. Так воно і сталося, як гадалося. Тільки щасливішими люди не стали. Принаймні ніхто не казав, що став щасливішим. Злі помисли і справді повсихали, бо як же їм існувати, коли кожне твоє слово чують і запам’ятовують і кожен твій крок помічають. Злих помислів не стало, але й добро ніби втратило в ціні. Остап, котрий вирішив добровільно й передчасно покинути цей рукотворний світ, залишив таку записку: «Нічого злого не вчинив, але кому робить добро — також не знаю. Прощайте».

Клубочок блакитного сяєва запульсував, повільно піднявся над гранчастими шпичаками генератора, завис.

— Постарів я, синку, мій любий Омбре. Мені вже важко обходитись без біостимуляторів. Але не треба співчувати…

— Батьку, з тобою розмовляв Моріс? Ви про мене розмовляли? Мені Фаєр сказав…

— А про кого ж нам розмовляти? Ми з Морісом вже старі. Ти навіть уявити не можеш, синку, як приємно відчувати, що твоя старість знаходить своє продовження в дітях, у послідовниках. Ми — актори!

— Лицедії великого космосу! — вигукнув Омбре.

— Не лицедії, шановний сину, а — ДОБРОДІЇ!

— Я тут задихаюсь.

— Останні роки, синку, ти задихаєшся від неробства. Вибачай за відвертість.

— Чому Моріс не розмовляв особисто зі мною?

— Даремно гарячкуєш, Омбре, — спокійно проказав Кароль. — Він справді говорив зі мною про тебе… І я погодився, що тільки ти можеш допомогти одній людині…

— Мені набридло блазнювати.

Короткий батьковий ляпас охолодив Омбре.

— Пробач, може, я справді чогось не розумію…

— Ти багато чого не хочеш розуміти, синку. Ти пам’ятаєш Дюлію?

— Так.

— Чи ти хоч раз за ці роки, які так швидко проминули, згадав про неї?

— Ні, тату.

— Чому?

— Хто вона мені, Дюлія? І хто я їй?