Олександр Тесленко - Кам’яне яйце

— Цікаво. Тож ви — той Омбре Стах, що грав Віктора Ротківа… Бачите, я вас також знаю… Чув… Я навіть був на виставі, де ви грали… Так-так, я ходив на цю виставу, і можу вас запевнити, що бачу я не гірше від вас, тільки я давно вже не очима бачу. Я не відчуваю себе нещасним. Я навіть на операцію не погоджуюсь, сказати б, хочу зіграти свою роль до кінця саме таким… Ви розумієте мене? Здається, я не викликаю в довколишніх принизливого співчуття? Чи не так?

— Саме так, — проказав Омбре і подумав: «Цікаво, чи Віктор Ротків знає, що його Віолетта схожа на старого таргана?» А вголос продовжив: — Я трохи не так уявляв собі Віолетту. Врешті, справа навіть і не в уяві… У нас на «Мельпомені» до кожної вистави готуються дуже ретельно, у нас багато портретів Віолетти, але жоден із них…

— Колись вона була інакша… — рішуче перебив його сліпий. — Колись вона була молодою… Врешті, я ніколи не бачив, якою вона була… Ви знаєте, що вона винесла мене з пожарища, на якому я втратив очі?.. Так ми з нею познайомились…

Жінка солодко позіхнула.

— Вона врятувала вас, але й ви врятували її…

— Так, він врятував нас, а я врятувала його, — безбарвним рипучим голосом проказала жінка. — Він тоді очолював Повстанську армію… — якось одноманітно й завчено говорила Віолетта. — Я знала, кого насамперед виносити з пожарища… Але я ніколи не думала, що він виявиться таким дурнем…

— Облиш, Віолетто… Ти колись дуже прагла слави, а я виявився не тою людиною, щоб… Одне слово, ти ж давно погодилася, що слава — це марниця.

— А певно ж — що таке слава? З неї обіду не зготуєш і під голову її не покладеш. Але в мене ще є здоров’я, і я вмію чекати. — І раптом жінка рвучко підхопилася і крикнула просто в обличчя Омбре: — Ви хіба не бачите, космічний акторе, з ким ви розмовляєте? Який він герой? Так, його звати справді Віктор Ротків, але він просто однофамілець… Він уже геть на біоблоках та стимуляторах, і ніхто вже не дозволить йому генну перебудову, бо для людства він нічогісінько не вартий… Такий собі благуватий Віктор, мій братик… — Тіло жінки істерично затіпалось. — Космічним добродієм він справді усе життя хотів бути, і роль героя собі вигадав… А я йому підігрувати мушу. Він змушує і мене грати роль тієї Віолетти. Як мені це набридло!

— Навіщо ти так, Віолетто? Мені боляче…

— Ходімо додому!

Омбре відчував себе украй ніяково. Він не знав, як йому повестися.

Але раптом прийшло осяяння. Часу все зважити не було. Був тільки час діяти. Непомітно увімкнувши зв’язок із Центром термінової матеріалізації, він подумки віддав наказ.

Сліпий почав спроквола підводитись, жінка штурхнула Віктора Ротківа під бік, але раптом злякано вклякла:

— Ой, що то таке? Погляньте… Ще вчора… Ще годину тому там нічого не було… Якийсь величезний пам’ятник…

Жінка побігла стежкою до центру невеличкого майдану у сквері, де раніше був крихітний фонтан, а зараз… Омбре знав: там нині — сім фігур (але чому саме сім?) різного віку й у різних вбраннях, але всі схожі на Віктора Ротківа, красивий візерунчастий постамент. І напис: «Вікторам Ротківим нашої планети з вдячністю».

Жінка збентежено повернулася до лавочки.

— Вікторе… Там… Пам’ятник вам — Вікторам Ротківим планети… Як вони всі схожі на тебе, Вікторе…

Жінка тихо розплакалась.

Коли наступного дня Омбре зайшов до помешкання Дюлії, Леопольд стояв посеред кімнати. Дюлія плакала. Вона впала на груди Омбре і прошепотіла:

— Ти подивися на нього… Він почав рости… Леопольд уже не проходить у двері…

— Це найрадикальніший спосіб уникнути моїх вечірніх прогулянок. Я мушу більше бувати з тобою, Дюліє. Я останнім часом мало приділяю тобі уваги, — сказав Леопольд. — Я вирішив трохи вирости, щоб не було спокуси… Я вже просто не проходжу у двері… Тобі зі мною важко було? Я тебе мучив? Пробач. Скоро все буде гаразд…

На очах Дюлії бриніли сльози.

Омбре дивився на Леопольда, на його незграбні рухи посеред кімнати, слухав його слова, і пригадалися йому чомусь старовинні музичні скриньки… Коли він уперше побачив їх в одному музеї, зачудуванню просто не було меж. Любовно збережені поколіннями науковців, скриньки ще могли подавати голос. Реставратори навіть переконували всіх, що звучать вони краще, ніж у далекому минулому. Примітивні, чудернацькі і так любовно виконані плетива шестерень, черв’ячків, зубчиків, дірочок, пружин, дисків… Чудо майстрів минулого тисячоліття… Нині вже важко здивувати чи розчулити людство…