Олександр Тесленко - Кам’яне яйце

До павільйону рухомою доріжкою в’їхав великий стіл. На ньому було чимало всіляких наїдків і дві великі пляшки «Ігристого боро». Фред поглянув на стіл, підхопився, взяв пляшки і обережно поставив їх під пальмою, а потім точним ударом хвоста змів харч зі столу.

— Ти подивися, чим нас знову годують! — заволав він. — Навіть коли у нас гості — концентратами!

— Цим концентратам, дозволю собі зауважити, був би радий кожен житель Лімноли, — сказав Ройш. — Як на мене, стіл був досить вишукано сервірований.

— Не дуже, можеш мені повірити… А після боро… — удав по-змовницьки підморгнув Фредерікові, — потім і концентрати підуть… Хи-хи-хи… Відкорковуй, поки директора немає. Він не любить, коли ми… хи-хи… відпочиваємо.

Фред діловито розкоркував пляшку.

— Не любить, але й не забороняє. Таким унікальним спеціалістам, як ми, не варто нічого забороняти. Розгніваємось і втратимо форму… Ми присвятили своє життя величезній справі — служінню людству.

Удав дочекався, коли перша пляшка буде відкоркована, перехилив її і по паузі мовив:

— Порядок. Можна передчувати далі. Піду замовлю щось путнє на обід, — і поплазував у глиб павільйону.

За мить стіл і справді поїхав назад і повернувся сервірований так, що можна було тільки позаздрити. Тим часом Фред випорожнив другу пляшку і вдоволено позіхнув, оглянув стіл, побачив на ньому ще дві пляшки й знову спокійно сів на край басейну, звісивши хвоста у воду.

— Я сказав кіберу, — прошепотів удав, — що ми попередній стіл ненароком перекинули… Хи-хи-хи… Той кібер — дурний як пень. Сміхота. Фреде, ти розкажи йому про Ашхабад… Пам’ятаєш, ти колись мені читав. Сміхота. — Звеселілий після боро удав розвалився на землі й хихотів. — Я про отих мурашок люблю слухати. Вони за півтори години перед землетрусом покинули свої мурашники, прихопили із собою своїх лялечок… Хи-хи-хи… Як уявлю собі мураху з лялечкою під пахвою, так од сміху просто вмираю… Але факт: за півтори години до землетрусу і мурахи, і мої родичі — змії — покинули домівки…

— Помовч! — грубо обірвав його крокодил.

— Відкоркуй для мене ще одну, і я мовчатиму.

— Зрозумійте нас правильно, шановний. Ви наш гість. Сьогодні у нас свято. В нас дуже рідко бувають свята. Робота у нас виснажлива. Ми присвятили своє життя високій справі служіння людству. А справа ця дуже відповідальна. Кожна наша хвилина — це величезні складності біоелектричного спілкування з довколишнім світом, ми живемо у передчутті передчуттів… Можна й так сказати…

Фредеріка Ройша починали дратувати ці унікуми, проте щось стримувало його.

— То розкажіть, будь ласка, як ви самі можете пояснити природу своїх передчуттів?

— То складно… На мені вже три дисертації написано, і наш директор також на мені свої досліди ставить, але відповісти важко… — Фред багатозначно примружився. — Мені здається, що суть у взаємодії векторів біополяції тразонних компонентів з векторами стабілізації магнітостриктичних біскладових. Ви на подібних термінах добре розумієтесь? — уважно поглянув на Ройша.

— Зовсім не розуміюсь. Не мій профіль.

— Запитуєте, а не ваш профіль… Тож я гадаю, що насамперед у процесі передчуття, — вів далі вже сміливіше, — важливу роль відіграють процеси процесуальної кристалізації, або, простіше кажучи, залишки онейроїдних нашарувань на молекулярному рівні. Модифіковані у свідомості конкретного індивіда, для якого характерні швидкі біохімічні реакції, у конкретні молекулярні образи, вони є тим матеріальним носієм внутрішньої інформації, яка може фіксуватися ще не відомим науці чином в архітектонічній гратці нейроглії і використовуватись завдяки індукції аури під час перетинання силових ліній біомагнітного поля…

Раптом земля легенько здригнулася.

Фред завмер з роззявленим ротом. А Мазунчик підвів голову і дивився тупо поперед себе, блаженно всміхаючись.

— Ну, зараз лупоне! Зараз трусоне! Загадки природи! І побалакати красиво не дало… Ги-ги-ги…

Мазунчик першим метнувся до виходу. За ним — Фред. Фредерік Ройш стояв розгублений, хоча й знав достеменно: треба вибігти з приміщення. Власне, стояв він якісь частки секунди, бо за мить уже лежав.

Земля втекла з-під ніг. Усе довкруг виповнилось гуркотом, дзвоном, хрускотом. Завалилися стіни, величезний прозорий купол впав, ув’язнивши під собою Ройша.

Рятувальні загони підступили до руїн павільйону тільки наступного дня ввечері, підчепили підйомником половину купола, звільнили прохід. Ройш на той час уже оговтався, позмивав кров з подряпаного обличчя, як зміг, почистив одяг, навіть підкріпився залишками «сейсмографічного бенкету».