Олександр Тесленко - Кам’яне яйце

Першим до нього підійшов біокібер Філарет, співчутливо поплескав по плечу:

— Не поталанило вам, друже. Від вашої машини не лишилося й сліду. Дуже сильний землетрус. Але ви не постраждали, і це вже добре. Я радий за вас. Ви ось зараз побачите, що лишилося від Лімноли… Жертв, безумовно, як і завжди, практично немає, адже кожне помешкання, кожен робочий кабінет — то своєрідні фортеці, чудеса амортизації… Але роботи буде багато… Ходімте зі мною…

Фредерік Ройш слухняно поплентався слідом за Філаретом, а той розпатякував:

— Це дуже важко пояснити науково, але ж колись якісь мудрі голови віднайдуть причину, дошукаються істини. Наука все може. Це ж треба! Тільки-но приїдуть перевіряти сейсмослужбу, так і трусить. Це вже не вперше. Це вже я давно помітив. Це вже для мене надійна прикмета. Тільки пояснити не можу — яка залежність? Яким чином контрольний центр передчуває? Складне питання.

«… Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити…»

Була третя година ночі. Двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі він чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червоний спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що подумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м’яко фосфорично освітлений. Вія лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами.

Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки… Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна… За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але… Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля.

Він кинувся до радіоприймача й увімкнув його, зробив те якомога швидше, проте в самого було таке враження, що він застиг у просторі, зав’яз у чомусь густому ті липкому. Важко було робити кожен рух, важко було навіть дихати.

Радіоприймач нарешті озвався знайомим Голосом, але слів Микола не міг розібрати, просто не годен був розуміти слова, ніби й взагалі не було ніяких слів, просто звичний спокійний тембр голосу диктора, знайомі заспокійливі інтонації. А потім почалася музика — класична, могутня, здасться, Бетховен. Але Микола не був певен, що то саме Бетховен.

«… Так мені видавалося тоді. Звучання інструментів я не чув, просто розумів, що звучить музика, знайома музика. Я люблю Бетховена. Любив Бетховена. А зараз я люблю тільки свою маму. Тільки її одну…»

Микола не бачив потворного гриба страхітливого ядерного вибуху. Може, його й не було? Але і тої першої миті, і потім було глибоке внутрішнє переконання — відбулося щось страшне, найстрашніше. Він застиг б; ля вікна і не знав, скільки ж минуло часу. Вічність чи одна лише мить? Він ніби поплив проти швидкої течії. Щосили плив, а його швидко зносило. Він плив, задихався і не міг навіть приблизно визначити, скільки ж він виборов у стихії — метр, два чи й добру сотню? І чи варто взагалі пручатися?

Будинок струснуло, але то був якийсь дивний поштовх — дуже сильний, проте нічого не порушилося. Було відчуття, що він падає, а на нього летять бетонні перекриття багатоповерхової споруди, і ніби страшний нелюдський крик розірвав його груди, і біль розплавленим свинцем розлився тілом, і воно затерпло, і вмерло, мов зів’яло. Але він бачив, що стоїть роздягнений біля великого холодного балконного вікна, за яким — біла пустка, біла смерть, біле пекло, але… Панували тиша і спокій, якісь потойбічні благодать і упокорення.

Він змусив себе одягнутися. Це було нелегко. Він перестав відчувати, де земля, а де небо, ніби потрапив у невагомість. Але якось Миколі вдалося знайти одяг. Він довго пригадував — яка ж пора року зараз? Що треба вдягати? Але не міг пригадати. А потім не зміг пригадати — де його діти? Було соромно, але спогади виявились марними. Тільки чітко знав, що дітей зараз немає в помешканні. Вони кудись поїхали? Зараз канікули? Такі довгі канікули? Зимові канікули? Так, зараз — зима. І вчора були сильні морози… Була новорічна ніч… Вже була? Чи ось скоро буде? Але зима — це точно.