Григорій Тьомкін: Зоряний єгер

На сьомий ранок Андрій прокинувся від того, що десь зовсім поряд по дуплистому дереву стукотів дятел. Андрій розплющив очі й зрозумів, що стукає не дятел, а його власні зуби вибивають барабанний дріб.

Андрій вибрався з намету, ляскаючи себе по боках, підійшов до барометра і свиснув: усього плюс чотири! Він проглянув прогноз на три тижні вперед і тепер у розгубленості стояв, забувши про остуду. Ба більше, від прочитаного його кинуло в жар, тому що, якщо вірити приладові, завтра мали вдарити приморозки, а ще через два дні мало похолодати до мінус чотирнадцяти.

Андрій невесело усміхнувся й потер щоки. Ситуація! Як це він не встиг «зліпити» собі теплого одягу… Але жалем тепер не допоможеш. У завданні знову змінилися умови. Треба думати, як із тонким наметом і легким комбінезоном пережити тиждень морозів.

Відповідь Андрій знайшов дуже швидко. Якби в нього був запас висококалорійної їжі, якийсь шанс протриматися ще б існував. А так — без їжі, майже не захищений від негоди — він приречений. Якщо… Якщо тільки не розпалити вогнище!

Зрозумівши, в чому його порятунок, Андрій узявся до роботи зі всією енергією, на яку лише був здатен виснажений тижневим голодуванням організм. Андрій пройшов до лісу й переконався, що матеріалу для багаття скільки завгодно. Набравши повен оберемок легкого сухого суччя, він повернувся в табір і сів перепочити. Серце калатало гучно і втомлено, хоча до лісу було не більше трьохсот кроків — півкілометра туди-назад. Дров треба набрати сьогодні, вирішив Андрій, завтра в нього вже може не вистачити на це сил.

До полудня гора хмизу, який Андрій намагався укладати поперечними шарами, в подобу баченого в кіно стосу дров, піднялася вище від намету. Андрій знесилено заповз під тент, тремтячою, до крові роздертою об колючки рукою обтер піт з чола й заплющив очі. І раптом різко сів, підкинутий несподіваною і страшною думкою: а чи зуміє він ці дрова розпалити? Чим? Променеметом?

Андрій змусив себе підійти до синтезатора і, щоб чисте було сумління, спробував зробити променемет. Марно. З легким шипінням «пеес» висипав лише жалюгідну купку металевого пороху.

Стало до огиди тужно. Вперше Андрій сам відчув, як опускаються руки. Ну ні, наказав собі він, здаватися ще зарано. Хай підвела техніка, але людина й без машин на дещо годиться. Первісні люди, наприклад, чудово розкладали вогнища і без лазерних пристроїв.

Андрій почав пригадувати, як у різні епохи людина добувала вогонь. На його здивування, картина виходила не надто різноманітна: людство, що пройшло шлях від кам’яних печер до міжзоряних перельотів, вогневі зобов’язане життям і цивілізацією, для добування вогню змінило навряд чи десяток способів. Та й ті, не рахуючи систем запалювання в механізмах, уже належать історії — навіщо вони сьогодні? Від куріння люди давно відмовилися; все, що в побуті необхідне гарячим, домашні прилади або синтезують потрібної температури, або вмить розігрівають; у квартирах світяться бутафорські каміни, що імітують навіть запах диму. А на пікніках — хто не любить відпочити в лісі, на природі! — закуски дістають із саморозігрівних пакетів, а в прохолодну погоду вкриваються легкими, зручними термоковдрами. Кому на думку спаде задля цього розкладати вогонь, спалюючи дорогоцінну деревину? Людству сьогодні просто ні до чого багаття з його сміховинним коефіцієнтом корисної дії.

Андрієві раптом подумалося, що він не лише не розкладав — жодного разу в житті не бачив багаття. Звісно, не вогнища з історичних фільмів, а справжнього, живого багаття. Чи міг він колись припустити, що від архаїчного відкритого полум’я залежатиме його власне життя? Але, втім, не все втрачено. Чом би йому, людині космічного віку, не зуміти те, що робили — і без особливих зусиль — люди віку печерного?

Андрій вирішив почати з самого початку, тобто з добування вогню тертям. Незважаючи на фізичну кволість, розум працював швидко й чітко. Андрій відібрав з купи хмизу цілком сухий уламок, розщепив його вздовж, плоскою частиною поклав на землю. Відтак зробив у поліні за допомогою гострого прямого сучка заглиблення, всівся на «пеес» і, затиснувши поліно ногами, почав швидко обертати паличку між долонями. За годину його руки вкрилися пухирями, але жодних ознак вогню не було й зазору. Лише нерівна ямка, відполірована кінцем сучка, перетворилася на дзеркальну сяючу лунку. Стало ясно, що печерної людини з нього не вийде. Треба збільшити тертя і швидкість обертання, вирішив Андрій.