Григорій Тьомкін: Зоряний єгер

Дощ скінчився, ніби всі водяні нитки, протягнуті від хмари до землі, разом обірвалися. Андрій вийшов з намету. Неприємний запах після дощу ще більше посилився. Андрій змахнув рукавом калюжку з синтезатора, всівся на нього верхи, дістав блокнот і олівець: час було скласти список необхідних справ. Утім, якщо розібратися, справа в нього всього одна: прожити на цій планеті рівно один місяць. Чим завгодно займаючись, про що завгодно думаючи, що завгодно «зліплюючи» собі в «пеесі» — єдиному предметі багажу, який розвідник бере з собою на нову планету. Коли після нього на планету висадиться перша сотня колоністів, у них, окрім тих-таки «пеесів», також не буде більше майже нічого. Майже нічого, крім того, чого цей місяць не вистачатиме йому. І ось тоді, озброєні синтезаторами й цим крихітним, але надзвичайно важливим «майже», люди зуміють закріпитися на Четвертій, пустити тут коріння, створити у Всесвіті ще одну цитадель розуму.

Що ж, раз треба тут прожити, житимемо добре. Для чого спочатку слід упорядкувати табір. Андрій куснув кінчик олівця й рішуче записав: « 1. Надувний будинок ». Далебі, це особливих труднощів не складе: потрібно лише «зліпити» кількадесят надувних цеглин, склеїти їх докупи… Або ні, краще ними обклеїти намет, вийде надійніше й тепліше. Ага, до речі, щодо «тепліше»: «пеес» передбачив похолодання, знадобиться щось солідніше від його комбінезона. Андрій зробив позначку в блокноті. Що ще? Ну, з живленням усе ясно, вода для пиття є у струмку поряд з табором, щоправда, там надто багато хлору. Загалом, воду також можна синтезувати. Небезпечної звірини в околиці ніби немає, але станер про всяк випадок хай буде… Ліхтарик. Посуд. Розкладні меблі: столик, стілець, ліжко. Власне, зі стільця можна й почати — на синтезаторі сидіти не дуже-бо зручно.

Андрій подумки намалював собі стільчик: чотири відгвинчувані ніжки й сидіння з нарізними отворами. Чомусь стільчик уявився лікарняно-білим. Андрій прикинув і прийшов до висновку, що до бурого ландшафту підійдуть червоні меблі. Негайно уявний стільчик перефарбувався в яскраво-червоний колір. Андрій звично послав образ у синтезатор, не встаючи, сунув руку в камеру, щоб тут-таки згвинтити стілець, і завмер. У камері нічого не було.

Андрій вкляк на коліна, здивовано заглянув у синтезатор. Не рахуючи жменьки пороху, там справді було порожньо.

Андрій раптом злякався, що чомусь зникла його здатність керувати синтезатором. Він спробував «зліпити» найпростіше, чому вчать на перших заняттях із синтезу: металевий кубик. Нічого не вийшло, лише купка пороху на дні збільшилася.

Дивно, але йому стало спокійніше. Винен, вочевидь, синтезатор, а не він, інакше не вийшло б навіть пороху. А що це за порох такий? Андрій подивився на табло, й аналізатор негайно ж вивалив на дисплей половину символів таблиці Менделєєва. Якась каша з несполучених елементів. Андрій відкрив камеру й висипав весь порох на землю. Відтак протер стінки й спробував створити залізну пірамідку. Пірамідка не «зліпилася», але порох, що знову з’явився на дні, виявився чистим залізом.

«Так, робимо висновок, — сказав собі Андрій. — Аналізатор явно справний, і це втішно. Синтезатор явно несправний, і це зовсім не тішить. Що тепер? Ремонтувати «пеес» тут виключається, та його й не відкрити. Користуватися ним, раз він розсипає завдання на атоми, неможливо. Отже, завдання на той-таки місяць без одного дня змінюється: тепер треба не прожити, а вижити. А що потрібно для підтримки життя? Їжа й питво.

Їжі, не рахуючи декількох шматків хліба й гусячих кісток, що залишилися після прощального обіду, немає зовсім. Намагатися знайти щось їстівне на цій планеті? А як? Полювати нема чим, копати коріння — хіба лише долонями. Ні, шансів зовсім мало. Навіть якщо і вдасться відшукати щось з вигляду придатне в їжу, на перевірку воно найпевніше для людини виявиться неприйнятним. Сил на пошук піде багато, а результатів чекати не випадає. Що ж, — Андрій невесело похитав головою, — про гастрономічні радощі на місяць доведеться забути. Еге ж, сюрпризець: тридцятиденне голодування. Такого в програмі підготовки розвідників не було…»

Ухваливши рішення голодувати, Андрій доїв усе, що залишалося на скатертині, набрав у всі кухлі й банки з-під соків води, щоб потім не витрачати калорії на ходьбу, і наступні шість днів провів, майже не виходячи з намету. До води він навіть звик і пив її без особливої огиди. З голодом було б значно складніше, коли б не тренований, привчений до самодисципліни мозок. Андрій наказав собі не думати про їжу й не думав про неї. На другий і особливо на третій день ще посмоктувало під грудьми, турбувала трохи неприємна сухість у роті, але до цього, Андрій не сумнівався, за двадцять чотири дні, що залишилися, він якось звикне.