Григорій Тьомкін: Зоряний єгер

Бар’єр розгородив їх, але не позбавив взаємної неприязні. Марко й Філіп пробували не помічати, що діється на чужій половині, але скоро переконалися, що це марно: в їх тісному прозорому світі прикидатися, що ти сам, було неможливо. І знову пішли спроби зачепити, уразити одне одного. Марко малював на Філіпа образливі карикатури й, згорнувши їх трубочкою, пропихав крізь дірки в Бар’єрі; Філіп же, варто було Марко задрімати чи задуматися, починав виспівувати образливі куплети власного складання. Пристрасті розгорялися, й лише усвідомлення того, що людина за Бар’єром — реальність і що хочеш не хочеш, а з нею належить сусідити у Сфері місяці, роки, можливо, навіть усе життя, дещо стримувало прояви ворожості.

Вони відновили свій нескінченний шаховий турнір; багато часу проводили біля своїх півкіл, вправляючись в отриманні всіляких предметів, — купи непотребу, які збиралися після їх експериментів, вони потім стягували в місця для відходів, і ті в якусь невловиму мить зникали. Але одного разу в купі у Філіпа Марко помітив залізну трубку. Що це означає, він визначив майже відразу: ствол, рушничний ствол, Філіп працює над створенням зброї і, як тільки уявить пристрій настільки ясно, щоб Сфера зрозуміла, він цю зброю отримає. Навіщо? Цілком очевидно — щоб убити його. Вихід один: випередити…

Марко перестав малювати шаржі на Філіпа. Замість цього він тепер креслив по пам’яті пістолети, рушниці, автомати — поки не зрозумів, що «винайти» вогнепальну зброю не зможе, хоча й сотні разів стріляв з неї. Навіть якби йому вдалося за допомогою примітивних інструментів здолати механічну частину, що сумнівно, склад порохової суміші він не уявить. Лук зі стрілами можна було б зробити без зусиль, але він з дитинства не тримав лук у руках і тренуватися в Сфері нема де. А все вирішить перший постріл — він має бути точним, мов із гвинтівки, яку робить Філіп.

За три доби напруженої праці Марко склав креслення простого, але цілком надійного арбалета.

… Вони довго стояли один проти одного зі зведеними арбалетами. Відтак зміркували, що без кінця так тривати не може.

— Ну, що далі робитимемо? — запитав Філіп.

— Не знаю. — Марко облизнув пересохлі губи.

— Знищ свій арбалет.

— Щоб ти мене тут-таки пристрелив?

— Я свій також знищу.

— А потім дочекаєшся, коли я засну, і зробиш такий самий.

— Але ж і мені треба спати… Так, далебі, і я не ризикнув би заснути без цієї штуки під боком.

— Отож-бо й воно. Ми не можемо довіряти одне одному. Доведеться весь час бути напоготові. Лише давай домовимося: від Бар’єру триматися на однаковій відстані. Для початку.

— Для початку давай сядемо, Марко, я втомився стояти.

Вони обережно сіли, арбалети влаштували на колінах.

— Навіщо ти хочеш мене вбити, Марко?

— Я — тебе?! Це ти давно задумав зі мною розправитися. На щастя, я придумав арбалет перш, ніж ти зробив свою рушницю.

— Яку рушницю?

— Таку, таку. Гадаєш, не знаю? Але тепер ти до мене не поткнешся.

— І ти до мене не поткнешся, дідько б тебе вхопив.

— Ну й чудово.

— От і гаразд.

Вони помовчали. Обом було ясно, що нічого хорошого в ситуації немає. Закінчитися все це могло лише одним: коли нерви від постійного ходіння «напоготові» здадуть, хтось зробить перший постріл — і той, хто стріляє точніше, залишиться сам. А через тиждень з’їде з глузду.

— Може, закласти дірки? — запропонував Марко.

— Як ти собі це уявляєш?

— Ну, отримаємо з кола дерев’яні клини, заб’ємо… — Марко затнувся.

До нього дійшло, що той, хто забиватиме пробку в одну дірку, неодмінно опиниться перед другою і буде практично незахищеною мішенню.

— І все-таки, Марко, — промовив Філіп. — Давай хоч зараз позбудемося наших іграшок.

Марко похмуро кивнув.

Не зводячи один з одного очей, вони позадкували до дальньої стіни, поволі склали під неї арбалети, зробили по крокові вбік. Арбалети розчинилися в повітрі.

— Стій, не підходь до кола! — вигукнув Марко, помітивши, що Філіп відходить від стіни.

— Ти що, здурів? Я пити хочу.

— А якщо замість склянки води ти замовиш щось цікавіше? Не підходь!

— Що ж, ми тепер не будемо ні їсти, ні пити?

— Раз ти такий сміливий, може, даси мені підійти до кола першим? — Марко зробив крок до центру зали.

— Стій на місці! Я також не вірю тобі, Марко…

Вони ледве подрімали цієї ночі, майже не склепили повік і наступної. Лише вдень ризикнули трохи поспати — напівсидячи, втискуючись кожен у свою мертву зону. Їли одночасно, кожен рух один одного супроводжували підозрілими поглядами.