Юрій Тис - К7

— Тут засядемо!

Наш корабель присунувся до скелі і почав обережно обсуватися вниз. Ми зупинилися тепер цілком навскоси, але зате безпечніше прилипли до скелі.

— Може, тут нас ракета не завважить, — сказав я.

Семен наказав нам прив’язатися до фотелів, а сам перейшов до магазину, обережно ставлячи ноги то на підлогу, то на стіни, бо ж усе стояло скісно.

За хвилину він вийшов, тримаючи в руках дивний предмет, схожий на машинову пістолю.

— Це світляна пістоля! — пояснив нам. — Вона стріляє світляними набоями. А набої — це мікроскопічне пасмо сконцентрованого світла. Воно діє на дуже далекі віддалі, але ось тут близько не є небезпечним. Це тому, що ледве у віддалі п’ять тисяч кілометрів струм світла набирає потрібної концентрації. Тоді воно, натрапивши на якусь перешкоду, силою своєї енергії викликає температуру незвичайної висоти і цим спричинює розклад матерії, вибух атомових та інших речовин, одним словом, це зброя надзвичайна!

— Стрілятимеш з неї до ракети?

Семен кивнув головою і засів у фотелі, споглядаючи на чорне, зоряне небо.

Радар показував, що ракета вже недалеко. Незабаром вона наблизилася до Місяця і почала кружляти довкола нього.

— Шукає нас! — зашепотіла Гаська.

— Еге ж! — відповів Семен.

У повній мовчанці ми стежили на екрані за летом ракети. Вона окружила Місяць уже багато разів у різних напрямах, а тепер почала великими колами літати над тереном, в якому ми заховалися.

Стало ясно, що ми відкриті, і нам залишилося часу небагато.

— Вона шукає! — заговорив Семен. — І хоч ми прилипли майже до скелі, вона може відкрити нас.

— Яким способом? — спитала Гаська.

— Складовою частиною нашого космічного корабля є метал. А апарати ракети є наставлені на метал, тож тим самим і на нас!

Ракета поволі перелетіла над нами. Ми всі стежили за нею, поки не зникла за горою.

— Коли появиться ще раз — стріляю! — сказав Семен.

По хвилині ми побачили на екрані радару, що ракета знову наближається. Гаська стиснула мене за рам’я і вп’ялила очі в небо. Страшна ракета посувалася ще повільніше, блимаючи якимись світлами в нашому напрямі. Семен приклав пістолю до стрілу.

Ми бачили, як ракета залетіла за зубчасте пасмо гір.

— Не попав! — сказав я.

— Не пощастило! — з жалем прошепотіла Гаська.

— Є! — скрикнув Семен.

Я на мить побачив блиск світла за горами. Семен, вистріливши з пістолі, уважно зорив екран радару і скоріше побачив вислід. Страшенний вибух, якого ми не бачили й не чули, розірвав ракету на дрібні кусні.

— Ви не бачили, бо я вмисне стріляв так, щоб розрив відбувся за горою. Інакше хто знає, які наслідки він мав би для нас.

— А не чули вибуху, бо тут нема повітря! — додав я розумно.

Останки ракети, розкинуті великою силою вибуху, гнали тепер у нескінченність і так летітимуть ген у космічні простори без кінця, без часу, мільйони і мільйони років.

Схвильовані й утомлені подіями, ми безвладно обсунулися у фотелі.

— Нам немає потреби тут залишатися. К7 на Місяці немає, і нам треба якнайшвидше віддалитися від Місяця. Хтозна, чи не випустять на нас ще одну ракету!

— Втікаймо! — скрикнула Гаська.

Ми обтерлися легко об скелю й рушили в простір космосу.

Спочатку я записував у моєму записнику все, що діялося, день-у-день. Але згодом помітив, що після десяти днів насправді нічого не діялося, і тих кілька сторінок викликали враження монотонности й нудьги. Від навігаційного стола до каюти і від каюти до стола. Говорити не було про що, ми переговорили все можливе. Читати теж не було що, бо книжок не взяли, щоб не обтяжувати космічного корабля. Єдине, що нас цікавило, було положення нашої Землі, яку ми спостерігали позаду нашого корабля. Вона щораз то маліла разом із своїм Місяцем, і тепер була наче печене яблуко, довкола якого оберталося золоте зернятко. А під нами, над нами й з усіх боків простягнувся Всесвіт, космічний простір без кінця й початку, без напрямів і без часу. Тільки перед нами в маєстатичній повазі наше Сонце, яке ми оглядали крізь спущені чорні скла. Воно здавалося нам трохи більше, як з Землі, і яскраво біле.

Як нам заявив наш командир Семен, ми летіли тепер до планети Венери, що оберталася по своїй орбіті набагато ближче від Сонця, як наша Земля.

— Там і набагато гарячіше буде, — сказала Гаська.

— Невідомо! — відповів Семен. — Це залежить від багатьох нам цілком невідомих чинників. Але, мабуть, таки на Венері несамовита спека.