Юрій Тис - К7

Семен увімкнув апарат, який докладно реагував на присутність К7. Але його стрілка залишалася нерухомою.

— Скелі, як у нас. Мабуть, з того самого матеріалу! — завважила Гаська. — Гляньте, яке диво! Золотий краєвид, над ним чорне небо з Сонцем і зорями!

— За хвилину зійде Земля! — засміявся я. — Чуєте? Зійде Земля!

Я глипнув на поверхню Місяця. Власне, як це сказати? Була колись земля Землі, а тепер земля Місяця?

Під нами просувалася безкрая рівнина, і тільки на обрію видніли велетенські пошарпані гори.

— Тут легко було б осісти! — сказала Гаська. — Рівнина ідеальна!

— Знаєте, що зробимо? — зненацька гукнув Семен. — Коли Земля викотиться на небо, ми причалимо до Місяця і порозуміємося з дядьком!

Гаська заплескала в долоні.

— Оце буде несподіванка для дядька! — защебетала. — Ото здивується і зрадіє!

Ми перекусили дещо, щоб підкріпитися, і пождали, поки Земля величезною кулею не закрила нам частину неба.

Семен подався до навігаційної кабінки.

— Увага! Будемо причалювати!

Він обнизив лет нашого космічного корабля, і за хвилину ми торкнули поверхні Місяця. Торкнули нечутно, промчали кількасот метрів і зупинилися. Але що це? Це не пісок, а незвичайно тонкий пил вкривав поверхню Місяця. Під натиском нашого корабля він піднявся великою хмарою, а ми вглибилися по самі вікна. Не встигли ще отямитися з дива, як пил почав скоро осідати, і довкілля прочистилося. Рівночасно з гір почала сходити темінь.

— Це космічний пил вкриває поверхню Місяця! — пояснив на запит Гаськи Семен. — Мільйони років спадає він на Місяць, і ніхто не знає, як глибоко він покрив нерівності цієї долини. Я увімкнув К7, інакше ми запалися б у нього. Треба взяти з собою пробу цього пилу.

Ми неймовірно легко порушалися в нутрі корабля. Це тому, що притягання Місяця набагато разів менше, як Землі, тож і вага нашого тіла була менша. При цьому м’язи ніг мали ту саму звичну напругу. У висліді треба було обережно і легким тільки зусиллям робити кроки, інакше кожний рух ноги посував нас на кілька метрів. Це було смішне видовище, і Гаська заходилася від реготу.

Тим часом Семен приготовив прилад, кермуючи яким з нутра корабля, виловив у приготований посуд невелику кількість місячного чи космічного пилу. При цій нагоді він запустив дротяну зонду вниз. Зонда була недовга, може на 4–5 метрів, але твердої поверхні Місяця не досягнула.

— Скільки мільйонів років спадає цей пил, щоб покрити такою глибокою верствою наш Місяць?

На чорне небо викотилася Земля, освітлена Сонцем. Зате ми поринали в темінь.

Я сів біля електронного радіонадавача і почав викликати дядька. За хвилину ми дістали відповідь, і на екрані появилася в чіткому образі його постать.

Ми всі закричали, загаласували до дядька.

— Ми на Місяці! — кричала Гаська і плескала в долоні.

— Спокій! — почули ми голос дядька і вмовкли. — Чому не провірюєте радаром довкілля? Як будете й надалі так поводитися, попадете в халепу. За вами женеться автоматична ракета великої потуги. Її випустили в погоню. Завдання її — знищити вас потужним вибуховим матеріалом. Поза тим за нами стежать, і я тільки випадково вловив ваш клич.

В апараті щось зашаруділо, і дядько промовив:

— Включилися. Наступний раз говоріть кодом, а тепер кінець, до побачення!

Дядько виключив розмову.

— Ой, погано! — зажурилася Гаська. — Дядька відкрили!

— Дядько дасть собі раду, його вже, певно, нема в приміщенні! — заговорив Семен. — Але з нами гірше! Включити радар!

Ледве радар почав діяти, зразу ми завважили на екрані малий предмет, що наближався з шаленою скорістю до поверхні Місяця. Малий на екрані, але насправді була це потужна ракета, яка загрожувала нам смертю.

— Не можемо тут залишатися! — заговорив Семен і побіг у навігаційну кабіну.

— Всюди темно, ніхто нас не завважить! — кинула Гаська, але її слова були навіть для неї самої непереконливі.

— Це не має значення для ракети. Вона діє так само вдень, як і вночі! — коротко відповів я, не маючи охоти пояснювати справу обширніше.

Ми підійшли до Семена.

Наш космічний корабель рушив з місця і поволі посувався на висоті кількох метрів над поверхнею Місяця.

— Мусимо дістатися в гори, і там прилипнути до якоїсь більшої скелі. Інакше ракета без труду знайде нас!

Ми мовчали, уважно споглядаючи на довкілля, яке у слабкому світлі Землі зарисовувалося перед нами.

— Ось гори і скелі! — сказав Семен.

Я знав, як важко доведеться йому маневрувати, щоб зникнути з електронних очей ракети. До нас наблизилися велетенські кам’яні масиви, пошарпані у гострі скелі і незглибні провалля. Семен вказав рукою велику розколину: