Юрій Тис - К7

Я був щасливий, коли подумав, яке завдання припало мені в усій цій справі! Бо подумаймо тільки, ким я був би без цієї великої справи? Хто згадав би мене по моїй смерті? Ніхто! От народився, жив і помер! І це забагато: бо як жив, то і народився. Тож вистачає: народився і помер!

По хвилині я прийшов до висновку, що й ті слова непотрібні. Бо коли вмер, то ясно, що передше народився. Отже сказали б по мені: вмер! Але це слово викінчує все, отже і воно непотрібне. Так, отже, без моєї участи в боротьбі з Москвою про мене ніхто нічого не сказав би!

Отак роздумуючи у безпроглядних просторах, я почув, що там, у кабіні, запанувала згода і веселість. Це мене зворушило.

— Що сталося? — кликнув я до них.

Семен прийшов до мене.

— Дівчина затужила за родиною. Прохала, чи не можна зв’язатися з Землею, з дядьком, з її батеньком, мамою, бабунею.

— Ну, і що?

— Спробуємо зв’язатися нашим кодом. Коли там небезпека, дядько не буде відповідати!

Гаська обняла його і мовила розмріяно до мене:

— Він такий добрий для мене!

— А ти? — кинувся я. — А ти для нього яка?

Гаська спокійно відповіла:

— Кожна приязнь має і рожі і колючки!

Я не знав, що відповісти на таку мудрість.

Ми знаходилися в повному безтяжінні. Не можна було налляти води до склянки, бо коли я перехилив збанок, вода залишилася в повітрі, творячи м’яку кулю. Щоб напитися, треба було перетиснути воду з більшого пластикового посуду в малі і пити, видушуючи її пальцями. Води ми мали доволі, як теж і свіжого повітря. Про це дбали особливі апарати, вони ловили вогкість нашого тіла, яка випаровувала в повітря, та переробляли її на питну воду. Те саме було і з видихуваним повітрям. Врешті звикли ми порушатися в магнетних черевиках і не забували їх взувати. До крісел, а «вночі» до ліжок ми прив’язувалися поясами, і це теж перейшло у звичку. Одним словом, погодилися з умовами життя в міжпланетних просторах, і було нам добре. Тільки наш життєвий простір був таки замалий. Хотілося вийти поза космічний корабель, порухатися у просторі, «подихати свіжим повітрям».

Семен сміявся:

— Тепер я шукаю дядька. А опісля може і вийдемо поза ці стіни, у повну порожнечу, на «свіже повітря», як ти сказав. Тільки хто відважиться? — Він обертав відборчий кружок радієвого космічного апарату і посилав на Землю записану на стрічці кличку.

Але відповіді не було.

Врешті, по кількох годинах заблимали лампочки, і на екрані появився невеликий образ. Дядько сидів при столі й усміхався до нас.

— Можемо говорити? — запитав Семен нашим конспіративним кодом.

Цей код ми міняли кожночасно, бо так умовилися. Відомо, що код, уживаний зачасто за тією самою системою і тим самим ключем, ворог відкриє скорше чи пізніше.

— Згідно з моїми розрахунками, ви вже в половині дороги між Землею і Венерою. Збільшіть скорість. Зайво тратити час.

— Я не хочу, боюся! — залепетіла Гаська.

Ми вибухли сміхом і розповіли дядькові причину страху в Гаськи.

— О, — жартував дядько, — хай ти, Гасю, і повернешся бабунею, аби ми мали на час К7.

Домовилися, що наступного дня дядько стрінеться з батьками Гаськи й передасть їм привіт від нас усіх. Заспокоїть їх теж, щоб не турбувалися, бо Гаська з Семеном і мною на прогулці в горах, де нема пошти, щоб післати листа, і нема радіа, щоб передати вістку. А дядько дістав від нас вістку за допомогою свого друга, який саме стрінув нас у горах.

— А повірять? — з сумнівом у голосі запитала Гаська.

— Повірять! Від тебе ж усього можна сподіватися!

— Скільки ваших днів ми вже в просторах? — ділово спитав Семен.

— Сім тижнів і два дні! — відповів дядько.

— Гаразд! — широко всміхнувся Семен. — У нас виходить те саме.

Гаська з полегшенням зітхнула.

У наступних днях ми цікавилися Венерою. Вона наближалася до нас (чи ми до неї, це тут, у просторах, справа не з’ясована, принаймні для мене). А Семен повчив нас, що ця наша рання й вечірня зоря віддалена від Сонця на 108 мільйонів кілометрів, більш-менш, бо раз її віддаль більша, а раз менша. У промірі має 12 700 кілометрів, отже, теж більш-менш як наша Земля. Рік на Венері коротший, як у нас, триває всього 225 днів. Ми знали вже раніше, що Венера має атмосферу, але чи в ній можуть жити люди — досі було невідомо.

Одного дня Семен сказав:

— Якщо хтось з вас бажає вийти «на свіже повітря», то тепер догідний час!

— Як то догідний? — не витримала Гаська. — Погода, весна, чи що?

— Це я мушу вам пояснити, — спокійно промовив Семен. — Коли вийдемо з нашого космічного корабля в повному безтяжінні, а тепер у такому районі ми є, тоді притягатиме нас маса нашого корабля. Ми можемо ходити по ньому, легко відірватися, плаваючи в просторі, і завжди він лагідно нас притягне до себе. Проте при сильніших порухах людини може трапитися таке, що віддалимося задалеко і зі страху почнемо робити нескоординовані рухи, які нас ще далі віддалюватимуть від нашої бази. Тоді ми пропали.