Юрій Тис - К7

— Я не виходжу з корабля, — обізвалася Гаська.

— Пожди хвилинку! — мовив далі Семен. — Що може трапитися з нами? Отже, наш запас повітря у збірнику на плечах скінчиться, і ми подушимося. А далі, будемо з шаленою скорістю мчати у всесвіт. Можливо, що по мільйонах років будемо мати щастя, що нас притягне якась зоря. Тоді впадемо на неї розторощені, якщо там нема повітря. А коли є, згоримо як метеор!

— Дуже дякую, — я чемно вклонився.

— Щоб таке не трапилось, треба, виходячи наверх, прикріпити себе линвою до корабля.

— А, це міняє справу! — полегшено кинув я.

— Отож, хто з вас бажає вийти? — якимсь поважно-врочистим тоном спитав Семен.

Хвилину царила мовчанка. Я глянув на Семена і на Гаську. Семен як Семен, нічого по ньому не пізнаєш. А Гаська тільки стиснула уста. Тоді я піднявся:

— У такому разі вийду я, Панько!

Раптом піді мною заламалися ноги. Навіщо я це сказав? Погано мені живеться? Але… долі не перескочиш. Раз сказав, раз вирішив легковажно стати героєм — пропало. Найважливіше, щоб вони обоє не помітили мого страху. Для рівноваги я підняв до уст плящинку з водою, потиснув і проковтнув холодний напій. Але моє хвилювання не змаліло.

Ми вирішили, що я маю негайно одягнути космічний одяг і готовитися до нещасної прогулянки. Але я ще не встиг піднятися з фотеля, як Семен заговорив:

— Цілком зрозуміло, що я вийду з тобою!

Гаська скипіла:

— Я сама тут не залишуся. Без вас буду летіти хтозна куди мільйони років!

— Тоді вийдемо втрьох! — вирішив Семен.

— А наш корабель? Хто подбає про його лет?

— Пощо? — кинув Семен. — Він має свій напрям і свою скорість, а ми довго не забаримося. Кілька хвилин назовні дадуть нам досвід, а теж і приємність.

— Дякую за неї. Знаю кращі! — відповів я.

Але вони вже не чули, добираючи собі частини складного космічного одягу. І я теж почав збирати все потрібне: одяг, чимало різних апаратів, прозорий шолом, важкі черевики, мале радіо, яким можна порозумітися з друзями, тощо.

Ми одягалися, не поспішаючи. Будь-яка помилка коштувала б життя. Ми провірювали, чи все в порядку, підбадьорювали одне одного, розмовляли крізь шоломи мікрофонами. Врешті Семен промовив:

— Друзі, це наша перша проба вийти в порожнечу космічного простору. Мушу вам признатися, що я досі ще…

— Можливо це? — поглузував я. — А я думав, що ти в космосі, як у себе дома!

— Помиляєшся, я не хотів сказати, що ще не був у порожнечі Всесвіту. Я хотів признатися вам, що ніколи не цікавився науково таким питанням. Нічого я не знаю, як доведеться нам насправді переживати таку недалеку, але тим більш небезпечну подорож.

— То ти це нам тепер кажеш? Пропало, що нам, те й тобі! — самовпевнено заявив я. — Ідемо!

І ми рушили до заду корабля, де була переходова кімнатка, а в ній двері, що вели у страшну безодню Всесвіту.

У переходовій кімнатці ми випробували наші одяги. Тут тиснення повітря було дуже мале, і будь-яку нещільність одягу можна було зразу завважити. Крізь прозорий шолом я бачив докладно зосереджене обличчя Семена і трохи перелякані, широко відкриті очі Гаськи.

— Як віддихаєте? Вільно? — почувся з мікрофону голос Семена.

— Так! — відповіла Гаська.

Я теж підтвердив, що дихаю вільно. Мій трохи приспішений віддих спричинило хвилювання: чей же це не жарти, вийти назовні нашої «Сороки», у простір без дна, без твердого опертя під ногами!

Тепер Семен подав нам звої довгих линов, які ми прикріпили до своїх поясів. Другі кінці ми тримали в руках, щоб, вийшовши назовні, причепити їх до поверхні нашого космічного корабля.

— Готові? — спитав Семен. — Виходимо!

Він відкрив електрично щільні двері. Перед нами зачорнів нескінченний простір.

Семен зачепив біля одвірка кінець своєї линви, повернувся ще раз до нас і якось ніяково всміхнувся. Наче б ішов на певну смерть, як колись вояк УПА або дивізійник. Тоді зробив крок поза борт корабля.

Тепер стояв у дверях, тримаючись одвірка, а його ноги висіли в повітрі, хоч там ніякого повітря не було. Висіли в просторі.

— Ну? — сказав він. — Чого стоїте? За мною!

— Я боюся! — тихо промовила Гаська.

Відважна дівчина, признається до страху! Я волів мовчати. Все-таки так далі не можна було. Я підійшов до Гаськи й узяв її під руку.

— Підемо разом! — сказав я лагідно, закриваючи якомога мій власний страх.

Ми підійшли до так званого порога, якого не було. Я штовхнув її легко до переду і сам переступив границю між «Сорокою» і космосом.