Юрій Тис - К7

— Страшне! — заговорив я раптом переляканим голосом.

Я споглядав у той час крізь долівку в безконечний простір, що під нами, і мені подумалось: а що, якби так щось у кораблі попсувалося, і ми в несамовитому гоні почали б падати вниз? І цю думку я висловив перед друзями.

Семен тільки посміхнувся:

— З тебе ніколи не буде науковець! Скільки разів я поясняв тобі і тобі, Гасько, що в космічних просторах нема ні гори ні низу, нема правої ні лівої сторони. Усе це окреслення дуже умовні, і коли для нас гора є тут (він вказав рукою вгору), то для іншого астронавта, який летітиме вверх ногами у відношенні до нас, гора буде тут (і він показав на долівку). Коли ви це зрозумієте?

— Ніколи! — заявив я з повагою.

— Ніколи! — підтвердила Гаська.

По хвилині Гаська спитала з тривогою:

— А якби так справді щось попсувалося, і ми почали б спадати так, як там, над яром! Тоді куди б ми спадали — сюди чи туди? — і вона вказала рукою раз угору і раз униз.

— Безнадійна справа, — зідхнув Семен. — Ні сюди, ні туди, а гнали б далі в дотеперішньому напрямі.

— Ну, це не було б так погано, — відповів я з полегшенням.

Семен глянув на мене таким поглядом, наче б сумнівався, чи в мене здоровий глузд.

Це була наша найдовша розмова від трьох днів (якщо тут можна говорити про дні і ночі). Справді, ні днів ні ночей тут не було. Сонце завжди було спереду, Земля позаду, а з усіх боків незмінні, здавалося, зорі. Між ними тьма кромішня, чорне незглибне небо, якщо назва «небо» тут до речі. І якщо справді Сонце перед нами, а Земля позаду нас, якщо справді ми вилетіли з Землі три тижні тому, і якщо…

— А час? А дні, чи справді вони існують тут, поза Землею? Ми йдемо спати, бо відчуваємо потребу сну, та й ти, Семене, нас до цього примушуєш. І, як завжди на Землі, прокидаємося і тут, але чи це все правда?

Гаська глянула на мене, опісля на Семена — вона не певна була, чи не зсунувся я з глузду.

— Голова в тебе не болить? — спитала мене лукаво.

— Ти, Паньку, заторкнув дуже важливе питання, — почав Семен.

Коли він пояснював якусь проблему, говорив докладно і довго, а при цьому…. нудно. Недолюблювала цього Гаська.

— Кінчай, кінчай уже! — кликнула із своєї кабіни.

Я подався ближче до Семена, соваючи своїми магнетичними черевиками.

— А ти не будеш слухати? — запитав Семен Гаську.

— Добре, я зараз прийду, тільки передягну штани.

Та поки я наблизився до Семена, почув десь угорі оклик Гаськи. Коли оглянувся — зразу ж зареготав: Гаська з одною ногавицею на нозі, пливла звільна в повітрі, даремно стараючися одягнути другу ногавицю.

— Га-га-га! — злобно реготав я.

— Та поможи мені! — просичала до мене.

За собою я почув тихий сміх Семена. Гаська простягнула до мене руку, але я встиг спіймати її за ногу і стягнув униз.

Придержуючи Гаську руками, я попхав її в кабіну, звідки вона незабаром вийшла одягнена і в магнетичних черевиках. Була люта й не обзивалася до нас ні словом.

— Ну, сміх сміхом, але таке може кожному з нас притрапитися! — поєднуюче заговорив Семен.

— Мені ніколи! — проголосив я з гордістю.

Ми повернулися до початої розмови.

— Отож, — сказав Семен, — досі ніхто не знає, як воно було б з тим часом у трохи змінених умовах. Наприклад, якби ми знайшлися далеко поза нашою Сонячною системою і летіли із скорістю світла, або більш-менш із такою скорістю.

— Такі змінені умови ми можемо випробувати! — вигукнув я.

— Можемо, але не раджу! — відповів Семен. — Бо тоді, за деякими теоріями, могло б трапитися таке: ми вирахували б, що згідно з умовами нашої планети, ми летимо, наприклад, три місяці. Але, повернувши на Землю, ми із здивуванням помітили б, що насправді наша подорож тривала триста років.

— Несамовите! — вигукнув я.

Після цієї розмови Гаська часто з-поза плечей Семена або моїх споглядала на вказівку скорости. На самоті ж у кабіні важко зітхала та схлипувала. Але після кількох так званих днів вона важко заридала.

— Що з тобою, Гасю? — кинувся до неї Семен.

Я тоді мав службу при навігаційному столі. Поки вони щось собі шепотіли, я подумав, що Гаська гарна дівчина.

«Ще ніколи дівчата не здавалися мені такі гарні! — зітхнув я. — І такі дурні!»

Тут я пригадав собі дівчину з літака. Було нудно, час минав (чи справді?), і я почав з нею самітню розмову. Зловив себе на тому, що шепочу до неї приємні і гарні слова. Але вони були без успіху! Усе це не мало ніякого глузду. Поза тим, нічого не діялося. Те саме Сонце спереду і та сама Земля позаду. Хоч, правда, змаліла вона помітно. Зате з-поза Сонця виринула Венера — якась бліда й замрячена, словом, нецікава. Росла щораз то більше і нині (якщо таке слово має тут будь-яке значення) вийшла з-поза Сонця величиною сливки. Охопила мене нудьга, і мені захотілося покинути навігаційний стіл та перейти пару кроків по кораблі. Але я сидів далі. Пригадав собі слова дядька: «Усе що робиш, роби добре і точно!»