Юрій Тис - К7

Він одягнув грубезні окуляри.

— Це електронний бінокль, яким можна бачити в темноті, що більше, теж і невидне проміння, яким шукають ракет. Хочу провірити, чи і нас не шукають. Усе гаразд, небезпеки нема. Можемо рушати.

Гаська гризла ніготь, а я не міг промовити ні слова. Ми ждали хвилину. Тоді відчули ледь помітний порух нашої «Сороки». Ми висувалися з підземелля. Гаська глибоко вдихнула повітря.

Апарат загойдався і висунувся з зали. Семен увімкнув підойму. За нами зачинилася важка брама нашого сховища.

Ми почали політ у космічні простори.

Поволі відсувався від нас стрімкий берег провалля, ми пливли в поземному напрямі, досягаючи середини велетенського яру. Я бачив крізь прозору долівку глибоко під нами вузенький пояс ріки та верховіття відвічних дерев пралісу. Ми пливли. За годину, за дві, а, може, і скоріше, будемо поза атмосферою нашої Землі.

Раптом я помітив, що Семен втратив спокій. Схвильовано торкався ґудзиків, споглядав на різні світелка перед собою, перегортав сторінки інструкцій, які я завважив перед ним на столику.

Гаська, що аж поклалася на долівку, щоб приглядатися землі, схопилася з криком:

— Семене! Опадаємо в яр!

Я глипнув униз. Справді, ми зсунулися додолу, ріка стала більшою і виразнішою. Тепер я глянув на береги провалля. Вони були вище нашого рівня.

— Що сталося, Семене?

— Семене! — скрикнула налякано Гаська.

— Тихо! Чую вас! — гукнув не своїм голосом Семен. — Не заважайте! Сам бачу, що сталося!

Ми вмовкли. Споглядали то на Семена, то на землю. Врешті Гаська впала на крісло й заламала руки. А Семен і далі пробував усякі ґудзики та підойми, пильно спостерігаючи вислід своїх намагань. На вид був спокійний і опанований. Усе ж таки ми спадали щораз нижче.

— Дурень, дурень! — люто закричав Семен. — Маю, тепер усе гаразд.

І справді, наш космічний корабель зупинився, перехилився трохи на бік, і враз ми всі відчули, що летимо вгору.

— О! — з полегшенням зідхнув Семен. — Це була неабияка проба нервів! — І він відхилився на спинку крісла та замкнув очі.

— Дрібниця! — сказав я, хоч голос ще в мене тремтів. — Раніше чи пізніше були б піднялися. Не було чого хвилюватися!

Гаська глянула на мене, змірила мене від стіп до голови:

— Хвалько! — сказала й відвернулася. — А на ногах устояти не міг!

— Хто? Я? Я?

Гаська явно зігнорувала мене й звернулася до Семена:

— Як це трапилося?

— Як бачите, — промовив Семен, — тут є сотні ґудзиків, з десяток підойм і десяток світел. Усе треба знати, що до чого належить. Найбільше роботи при старті і приземлюванні. Тоді треба бачно звертати увагу на речі, яких нема ні в літаку, ні в звичайній ракеті. Треба регулювати напругу К7, давати належний напрям та скорість, подбати, щоб летіти пласко, віднайти заздалегідь накреслену трасу, щоб не попасти в космічну радіацію… та що вам про це говорити?

Замовк на хвилину, справив напрям лету і мовив далі:

— І ще двоє таких як ви на борті!

Гаська:

— Як то «двоє таких як ви»? Ти не викручуйся, а признайся, що сталося!

— Я вже сказав вам: важко підійматися, та ще коли я ні разу цього не робив! Помилився, забув увімкнути щось там, нема що говорити про деталі!

А ми вже таки високо піднялися. На землі зайшли тіні, мабуть, настав вечір, або й ніч, а нас яскраво освітлювало Сонце. Гаська наклала чорні окуляри. Я зробив те саме.

— Я не можу тижнями, або й місяцями сидіти при цих приладах! — заговорив Семен. — Будете і ви трохи відсиджувати свій час. Треба буде і вам навчитися міжзоряної навігації!

— Мені? — якимсь ображеним голосом промовив я.

— Навіть не думаю! — заговорила Гаська.

І в неї голос виходив зневажливим.

— В такому разі виходьте! Скоро! Ледарів мені тут не потрібно!

— Збожеволів! — заявила Гаська.

Я тільки покивав головою.

— Ходи до мене, Гасько! — кликнув Семен.

Гаська підійшла, і він почав поясняти їй, як можна міняти напрям лету вліво, вправо, вгору й униз.

Опісля провів подібну лекцію зі мною.

— Летимо тепер із скорістю 8 кілометрів на секунду.

— Тобто, на людській мові? — спитала Гаська.

— Спробуй порахувати! — відповів Семен. — Ось тобі перша практична лекція.

Гаська почала числити на папері, а я теж.

— Виходить мені 2000 кілометрів на годину.

— А тобі? — звернувся Семен до мене.

Я ще не був готовий.

— А мені щось біля шести з половиною тисяч. Ми, певно, помилилися!

— І ще як! Летимо із скорістю 28 800 кілометрів на годину. Ясно?