Юрій Тис - К7

— За п’ять хвилин збірка! Як тебе не буде — їдемо обидва!

Гаська грюкнула дверима.

— Ти серйозно? — опитав я Семена.

Він засміявся.

— З годинником у руці можу тобі сказати, що за п’ять хвилин Гаська буде тут.

За п’ять хвилин ми з малими валізками у руках зійшли у підвал.

— Чим поїдемо? Автом?

— Можна літаком, а там винайняти авто до посілости дядька. Але літак може експлодувати в повітрі. Наше авто, що стоїть надворі, теж може бути підготоване ними. Поїдемо іншим возом.

Ми йшли підвалом до невеликої комірки, а там у куті стояла стара машина. Семен потиснув укритий ґудзик, і машина легко відсунулася вбік. Ми ввійшли в коридор, і за нами негайно закрився отвір, яким ми ввійшли. Скоро прохід поширився у велику підземну залу, ще не викінчену. Стіни в кількох місцях не були ще вкриті цементом і пластичним матеріалом. І тут стояло велике нове авто.

— О, я його ще ніколи не бачила! — скрикнула Гаська. — Дай мені, Семене, я поведу!

— Пізніше, а поки що я виїду за місто.

Коли авто ледь рушило з місця, розсунулася стіна. Ми виїхали на полянку позаду фабрики в незаселеній околиці. Травою доїхали до дороги, а з неї на шосе. Гаська і я оглянулися. На схилі горба темнів отвір, яким ми виїхали. Він засувався поволі назад, і незабаром знову зеленів спокійний схил гори. Семен круто повернув на шосе, і ми помчали вперед.

— Може, не завважили нас! — сказав Семен.

— А може, і завважили! — відповів я.

Ми мчали найвищою скорістю, а я постійно оглядався, чи хто не переслідує нас. На рівному шосе я ввімкнув радар. Незабаром прилад виявив, що за нами у віддалі двох миль їде авто зеленого кольору. Ми мчали далі. По десяти хвилинах авто далі було у віддалі двох миль.

— Зменшу скорість! — заявив Семен. — Побачимо, що це таке. Для певности візьміть знешкоджуючі пістолі. Я сам маю інший прилад.

Ми зменшили скорість наполовину. Ще й тоді їхали три рази скоріше, як наші батьки перед тридцятьма роками.

— Еге, зменшив так само скорість, їде за нами у віддалі двох миль!

— Атомове керування! — ствердив Семен. — Тільки чому не здоганяє нас?

— Певне, дожене пізніше, коли будемо сотні миль від міста, в безлюдній околиці. Рух на цьому шосе дуже малий. Мусимо приготовитися… — Семен завагався.

— До чого? — спитала Гаська.

Вона готовила наші оборонні прилади.

— До боротьби! — коротко відповів Семен.

Ми їхали далі мовчки. Семен раз-у-раз міняв скорість, а авто позаду завжди додержувалося своєї віддалі.

— Ввімкни радіо, — сказав Семен до мене, — і шукай на коротких хвилях.

Я зрозумів: він хотів знати, чи наш противник не порозумівається з кимось радіохвилями. Я шукав дуже докладно. Музика, якась чужа мова, знову музика.

— Шукай, шукай увесь час! — говорив Семен. — І так не маєш що робити. Може, натрапимо…

— Вони не мусять постійно говорити.

— Саме тому будь постійно на хвилях. Може, нам поталанить.

Після півгодини я зловив! З радіо летіли короткі московські слова:

— Засідка число три! Засідка число три! Пропустити обидва авта, чорне і зелене!

Голос повторив три рази ті самі слова і вмовк.

— Залишися на цій хвилі! — промовив Семен. — Це відноситься до нас. Вони зелене авто, ми спереду чорне.

— Що це значить? — спитала Гаська.

— Значить, що поки що ніхто нас не чіпатиме. Вони мають при шляху засідки, певне, віддавна приготовані. Ми вже минули три і наближаємося до четвертої засідки. А коли досі хтось наказував нас пропустити, то це значить, що одна з засідок нас не пропустить!

— Що можуть нам зробити? — запитала Гаська.

— Всяке може бути, годі передбачити. Але треба бути готовим на все. Перегляньте зброю й усі наші оборонні прилади.

По хвилині додав:

— Поки що міркуймо, як урятуватися, і втішаймося гарним сонячним днем.

— Може, останнім для нас… — журливо відповіла Гаська.

— Це ще побачимо! — сказав я. — Не варто ніколи здаватися, навіть у думках.

— Але варто подумати, як вийти з небезпеки та ще й ворога знищити! — поважно промовив Семен.

— Засідка чотири, засідка чотири! Пропустити чорне і зелене авто!

Час минав, ми мчали, і за нами ворог, а ми й далі не знали, що нам робити і як вийти з халепи. Так минули ми п’яту, шосту й сьому засідки.

— Скільки вони їх мають? — спитала Гаська.

— Поглянь, Паньку, на мапу, де ми?

Я розклав карту й зорієнтувався, що за нами вже три четвертини дороги.

— У такому разі засідок буде щонайменше десять! І останні рішать нашу долю!