Юрій Тис - К7

— А він завжди був дивак! — запевнив мене знайомий. — А диваки з часом недомагають на умі. І таке трапилося з паном Павлом. Про це знає ціле місто.

«Еге ж, — подумав я, — дядько добре заграв комедію!»

— Він, мабуть, пішов у мандри. Час від часу огортає його незрозумілий, може, атавістичний, гін іти без мети вперед. По кількох днях приводить його поліція десь з далекого шляху додому. Я сам раз бачив його в такому стані. В лахміттях, з міхом на плечах, зарослий, іде вперед з непорушним поглядом, зверненим у якусь таємничу ціль. Нікого не поздоровляє і нікого не бачить. Опісля стає, здається, нормальною людиною. Тоді, одягнений, як звичайно, дуже елегантно, вітається із знайомими, і завжди старається допомогти, де може. Останньо понаобіцював молодим студентам цікаву і добре платну працю в індустрії країни. Виявилося, що все це вигадка, певного роду манія.

Коли я прийшов до батьків Гаськи, вони на радощах не знали, де мене посадити. Випитували, що робить Гаська, як їй живеться, чи не тужить вона за ними, чи вдоволена. А за хвилину до кімнати ввійшов дядько Павло.

— Сьогодні ввечері відлетиш назад. Часу маємо небагато, але нам і непотрібно більше, як дві години.

Нас залишили вдвох. Тоді дядько розповів, що за ним стежать, і тому наша виправа для розшуків К7 мусить відбутися негайно. Не можна зволікати, час грає тепер велику роль. І далі повідомив мене, що сьогодні відлітає у свою посілість, зрештою, дуже засекречену, про яку знає Семен, і тому нема потреби мені докладніше пояснювати. Там буде ждати на нас. Не сказав мені, отже, нічого конкретного, і я здогадався, що робив це з розмислом, щоб менше людей про це знало. Ми обговорили ще різні подробиці, і дядько закінчив розмову. При столі я розповів те, що мені про нього розказували.

— Не дивуйся, усе я придумав доцільно і точно. Усе має свою ціль! Наприклад, якби тебе хтось запитав, пощо ти летиш у таку далеку дорогу, можеш відповісти, що це я постарав тобі вигідну і добру працю у Семена. Хе-хе! Бачиш, як усе грає?

Вечором я вже був у літаку. Розглядаючись по подорожніх, я побачив цікаву дівчину, що мала місце нарівні зі мною по другому боці переходу. Почали ми приглядатися одне одному. «Хоч скоріше час промине», — думав я, але насправді дівчина мені сподобалася. Отак зустрічаються люди на велетенських шляхах і розходяться, забувають незакінчену пригоду, хоч, може, де якраз минають свою долю? Не міг я з нею говорити, але і розмова була зайвою, ми порозумівалися очима й усміхами.

Час минав, літак приземлився, і я готовився до пересадки. Була пізня ніч, коли я з невеличким клунком ступив на землю і рушив за іншими пасажирами.

І враз — ще й тепер я несвідомий, як це трапилося — я відчув удар у голову, хтось вхопив мене за руки, і поки я встиг крикнути, вже опинився в авті і мчав у ніч. Мабуть, дали мені заштрик, бо я знепритомнів, чи заснув на кілька годин. Коли прокинувся, побачив, що лежу на канапі із зв’язаними руками й ногами. Довго довелось пригадувати, що зі мною трапилось. У пам’яті, однак, залишилися перерви, поодиноких подій я не міг пов’язати в цілість і, бачачи безвиглядність моїх зусиль, закрив очі. Пригадав собі тільки цей момент при переході до другого літака, опісля незнайомих людей, що мене випитували, але які були питання і що я відповідав, я цілком забув.

Я крикнув раз і вдруге:

— Гей!

Не було відповіді.

— Гей! — гукнув сильніше.

Тоді в кімнату ввійшло огрядне бабище й заговорило до мене по-московськи:

— Мовчи! Кричати нічого не поможе, ще попадеться тобі за це!

Я спитав її, де я і чому мене зв’язали. Вона відповіла, що я в певних руках і нічого мені поганого не буде, якщо признаюся, що я провинився.

— Та мене вже випитували! — сказав я і, з наміром щось довідатися, всміхнувся до неї, заговорив весело, признався, що подобаються мені товсті жінки, та й узагалі почав біля неї упадати.

Виявилося, що вона не абияка перелесниця, мабуть, давно вже так до неї ніхто не говорив. І згодом я витягнув від неї дещо, небагато, але мені вистачало: на допиті під заштриком я сказав правду: їду на посаду, яку роздобув мені дядько. Знаю, що він вибирався на свою посілість, мені невідому, та розповів про його ненормальний стан. Хай би й різали мене, я більше розповісти не міг, бо дядько нічого більше не сказав. З цього я зробив висновок, що ніхто з агентів мене у Семена не бачив! Довідався теж, що баба є тут господинею для чоловіків і що вони виїхали кудись на кілька днів, залишивши мене зв’язаного під її, так би сказати, опікою.